Розділ 21 (завершення)

   На протязі часу, поки я відпочивала і розмірковувала, ще кілька разів були спроби повернути мене в мою справжню реальність: я відчувала електричні розряди дефібрилятора, кілька разів в очі било сліпуче світло, а на руках з’являлося відчуття поколювання.

   Нарешті я все вирішила: треба спробувати: Охоронець, так Охоронець, але бездіяльність мене знищувала. Наступним питанням було перенесення скриньки з магічним вмістом.

  …І ось я вже у сновидіннях Марка: швидко підходжу до своєї шафки, відчиняю дверцята, збираю всю силу і волю, простягаю руки до скриньки і – відчуваю, як на мої плечі лягають його гарячі долоні! Повільно обертаюся – Марк стоїть позаду мене і щось беззвучно говорить, його руки тиснуть, обіймають, ніби хочуть відтягнути від скриньки. Вуха закладає невидимою ватою і, наче крізь неї, я чую голос: «Єво, не роби цього! Ми все владнаємо разом!». Я, немов у сповільнених кадрах, відвертаюсь від нього, беру скриньку, відчуваю її прохолоду, із зусиллям вириваюсь з його обіймів, роблю крок вперед і провалююсь у безодню, але цупко тримаю свій скарб…

   Голова дзвенить (хоча, у моєму випадку вона може дзвеніти?), тіло болить, але скринька все-таки лежить біля мене! За кілька хвилин з моїм тілом почало коїтись щось неймовірне! Горло пересохло, в очах постійно спалахувало світло, я чула якісь крики, шум, всю мене, наче обертали у величезній пральній машині! Скільки це продовжувалося – не розумію, напевно, цілу вічність. Потім все стихло, тіло розслаблене, легке, свіже. Я почувалася напрочуд добре! Скочила на ноги, покликала Йозефа, але привид як випарувався, мені стало навіть якось сумно без набридливих повчань та розповідей. «Ну, що, Єво вітаю! Тепер тобі ніхто не заважатиме приймати рішення. Але, де все-таки подівся Йозеф? Підбурив на цю авантюру – і зник. Та й, що з нього візьмеш – легковажний і самозакоханий. От я легковірна і наївна, повелась на вмовляння гіпнотизера. Тепер буду сидіти в Намисті, як зла королева». – так я бурмотіла сама до себе, роззираючись навсібіч, чекаючи появи того самого зрадливого привида.

  І він таки з’явився – веселий, ще більш самозакоханий, наспівуючи якусь пісеньку, розмахував своїми туманними шатами, підтанцьовуючи, і врешті розплився по галявині.

– Де ти був? – накинулась я на нього, як ревнива дружина.

– Ти мене чекала, сумувала, тужила? – проспівав привид.

– Ще чого… Просто ти мене…

– Кинув, забув, зрадив кохання? – на високих тонах промугикав Йозеф.

– Та, хай тобі… – відмахнулась. – Дивись, краще, що я принесла звідти, – з переможним виглядом показала примарі на скриньку. Йозеф миттю зібрався докупи, очі його запалали цікавістю і захопленням. Раз, другий  – і його руки проходили крізь неї, не маючи змоги торкнутися вмісту. Я розсміялася. – Не твоє, то не бери до рук!

   Повільно, розпалюючи його і свою цікавість, відкрила я скриньку. Солодкий, ні з чим не зрівняний аромат намистин, хвилями почав розтікатися по галявині. Ми вдихали цей запах, як запах перемоги, але, над чим? Попереду мене чекало найважче: зробити вибір.

– Йозеф, а, як же я повинна зробити Намисто – просто нанизати намистини на нитку – і все?

– І все.

– Тоді, давай зробимо це негайно, щоб не залишилось часу на сумніви.

– Зачекай, я повинен тобі сказати дещо. Я говорив з Марком. Тепер.

– Як?!

– Ти не все знаєш про свого чоловіка. Він може лікувати, може знищувати, а може викликати привидів… Але робити це він може тільки декілька разів в житті. Тож він мене і викликав, щоб попередити: ти не повинна робити задуманого, а я не маю тебе більше до цього спонукати, бо в тебе є важливіша місія там, у твоєму світі.

   Я слухала і нічого не розуміла. Яка місія? Марк знову за неї згадує, чому?

– Що він тобі сказав, відповідай!

– Єво, між нами немає таємниць, ми стали майже друзями, – привид довірливо подивився мені в очі, – тож я тобі скажу, лише не хвилюйся. Лікарі стверджують, що ти вагітна!

  Мене наче громом вдарило! Радіти, боятися, плакати, лютувати – всі ці емоції були на старті, чекали сигналу, щоб вибухнути з силою.

– І, що тепер мені робити? Як повернутися? Я хочу повернутися! Що для цього потрібно? Створити Намисто? Знищити скриньку? Скажи! – Я марно стукала кулачками по повітрю, бо Йозеф навіть не здригнувся, лише його очі стали пустими і темними.

– Єво, я не можу тебе відмовити і не можу змусити. Вибач, але тепер ти сама і тільки ти вирішуєш.

   Якийсь час я мовчала, а потім збагнула, якщо Намисто запустить зміни, то Маятник часу може все розставити по місцях, або ж все зникне. Як би там не було, але перебувати далі в такому становищі я вже не могла, тим паче, після таких новин!

– Я все вирішила, я – готова. Ти зі мною?

   Йозеф стрепенувся, підстрибнув у повітрі, м’яко опустився біля мене і огорнув прохолодним туманом.

– Завжди з тобою, щоб не трапилося, Єво.

   Я нахилилась взяти скриньку до рук і почула дивний гул з-під землі. Він наростав повільно, загрозливо, земля задрижала і я почула в повітрі запах вогкого підземелля, каміння і старого дерева.

– Почалось… – прошепотів Йозеф.

  Я дивилась, як за кілька метрів переді мною горбилась земля, вкривалась товстим шаром трави і каміння. Поступово утворилось провалля, звідки і йшов той глухий гул. Мов зачарована, дивилась, і ноги самі несли мене до провалля. Привид завис у повітрі, не рухаючись, не реагуючи на мене, і тоді я остаточно злякалась. Але відступати вже було пізно – провалля і моя доля чекали на мене… Мої чужі, тремтячі, неслухняні руки незграбно відкривали скриньку, брали до рук золоту нитку і нанизали першу намистину, другу, і раптом всі інші намистини, немов магнітні, з блискавичною швидкістю почали збиратися на нитці. Від несподіванки все випало з рук – і на землі почала кольоровою гадючкою звиватися нитка намиста. В повітрі розносився аромат меду і ванілі. Одна за одною сто намистин вмостилися на своїх місцях, кінці нитки закрутилися у вузлики, сплелися між собою, почали плавитися і перетворилися в золотаву масу, яка вкрилася бульбашками. В голові чітко почали проступати рядки невідомого тексту, а губи самі рухалися в такт словам: