Розділ 19 Сон чи нова реальність?

   Цього літнього ранку я прокинулася трохи недужою, Марк за звичаєм просканував моє тіло скельцем, але ніяких змін не виявилося, тому одноголосно було прийнято рішення провести день активно, коли мені полегшає. Під активним днем можна розуміти тільки одне: велосипед, гори, свіже повітря і маса емоцій! Тож, о дванадцятій наші велосипеди вже набирали швидкість, дорога втікала з-під коліс, а гори наближалися. Це були чудові моменти нашого життя. Ми забували, хто ми, що пережили і, що на нас може очікувати. Ми були просто щасливим подружжям. Гірські стежки,здавалось, вивчені до дрібниць, але від цього не ставали менш привабливими, щоразу траплялося щось нове: то з’являвся величенький мурашник, то виростала сімейка грибів, то терен розквітав просто неймовірними квітами! І цього разу я помітила недалеко біля стежки невелике гніздечко, сховане в галузках, просто на землі і звідти чувся писк. Ну, хто відмовиться хоч краєчком ока глипнути, хто там? І я – не виняток. Гукнувши Марка, щоб спинився, я відклала велосипед і пішла досліджувати. У гніздечку сиділо двоє пташенят з великими жовтими дзьобиками, вони неспокійно ворушилися і, здавалося, хотіли, щоб їх обов’язково погладили! Не встигла я занести руку над ними, як з кущів вилетіла пташина з настовбурченим пір’ям і голосним вереском! Вона летіла просто мені в обличчя, я відсахнулася, спіткнулася, не втримала рівновагу і, боляче вдарившись об каміння, покотилася вниз. Всі спроби за щось вхопитися з грюкотом провалилися і я закінчила свій шлях вниз, вдаривши головою у великий валун. Пам’ятаю, що ще встигла подумати, скільки синців і переламів я буду мати! І все – картинка перед очима згасла, як екран зіпсованого телевізора.     Тиша. Потім почувся хлюпіт води: все ближче і ближче наближався цей звук, аж поки бризки води не вдарили мені в обличчя. Я поволі відкрила очі і побачила, що лежу на березі якогось струмка. Ого, як далеко мене відкинуло із стежки! Такого струмка я щось не помітила під час подорожі, ну й нехай – головне, що очі бачать, та й, здається всі кістки – цілі. Потрібно спробувати встати. 

– Ну ж бо, Єво, піднімайся: раз, два, три, чотири – ти пручаєшся щосили; зараз встанеш і підеш, вгорі стежку ти знайдеш, - примовляла я сама до себе, намагаючись підбадьорити. Хоча, дивно, де ж це Марк, невже я так далеко впала, що він не може мене знайти? Зараз я сама його знайду! Я роззиралася, марно намагаючись знайти стежку, якою можна піднятися.

– Агов, Марку, досить лякати мене, відгукнися, а то я можу і розсердитися. Чуєш мене, бо я тебе не бачу. Марку!

   Відповіді не було, тільки відлуння щоразу ставало сильнішим і зрештою, мені здалося, що воно вже якось самостійно вимовляє мої слова із насмішкуватою інтонацією!

– Ну і сильно ж я вдарилася головою, не вистачало ще сперечатися з відлунням! – спересердя тупнула я ногою. Відлуння тупнуло також, трохи із запізненням. Ця гра починала мене нервувати і трохи лякати.

– Агов!

– Агов, агов, агов…

– Хто тут?

– Хто тут, хто тут, хто тут?

– Ти мене чуєш?

– Чую!

– Ай!

– Не лякайся, я не страшний, просто інакший, тут всі такі…

– Хто ти, назви себе і покажися! – Я намагалася говорити впевнено і з силою, щоб приховати відчайдушний страх.

– Ну, раз ти цього бажаєш, то… – у повітрі почала згущуватися якась субстанція, вона набувала обрисів і, зрештою, перетворилася у досить пристойного привида, який просто висів у повітрі, злегка погойдуючись. Примара нагадувала людину, а коли я придивилася, то впізнала в ній … Йозефа.

– Не може бути, це знову ти! Ти мене переслідуєш? – вигукнула я , забувши про свій недавній страх.

– Єво,заспокойся, ти для мене була та будеш тільки цікавою співрозмовницею. Я зовсім не хочу тебе переслідувати, але, здається, ти можеш мене бачити, а це не так легко. Я все б віддав за годину, хвилину такого спілкування з Леоною. Та вона мене не бачила, тільки в рідкісні моменти сновидінь наші руки майже доторкалися, але потім все розсіювалося і я знову терпляче чекав на наступний її сон. Я кохаю її безмежно, але доля нас розлучає знову і знову, і кожна зустріч все одно рано чи пізно приречена. Але, про що це я знову? Краще розкажи, як у тебе справи? – Примара розтеклася у повітрі у формі хмаринки.

– Та я, що я – впала, вдарилася, відкрила очі, а довкола все змінилося. Стривай, Йозефе, я теж померла?

– Ні, ще ні.

– Але, чому я тебе бачу?

– Бо ти…, – привид витримав ефектну паузу, – відьма, тому мене і можеш бачити. А ще ми досить непогано ладнали за життя.

– За твого життя, правда ж?

– Ага…

   Тут я майже зовсім прийшла до себе, голова ще боліла, але вже земля не йшла з-під ніг. Привид поцікавився:

– І куди ж ми підемо? Які в нас плани?

– Не ми, а – я. Я хочу вибратися з цієї невідомості і знайти врешті-решт Марка. Хоча дивно, як він досі ще не помітив мого зникнення… – Я склала долоні човником. – Агов, Марку, відгукнися!

   Привид дивився на мої марні намагання насмішкувато-іронічно (якщо привиди взагалі можуть так дивитися) і спокійно констатував:

– Єво, все марно, ще не прийшов час. Краще подумай, що ти зараз можеш зробити, маючи таку унікальну можливість.

– Про що йде мова, перестань говорити загадками! – Мені вже починала набридати ця ситуація і таємничість примари. Напівпрозорий Йозеф ображено гмикнув, зітхнув, і м’яко поплив вздовж потічка, жестом запрошуючи мене за собою. Я слухняно пішла за ним і, о диво, мої ноги майже не торкалися землі, я ступала так, наче вся земна гравітація зникла! Привид, не обертаючись, зауважив:

– Я ж казав, що ти маєш зараз унікальну можливість і шкода було б не скористатися нею.

– Ого! Ого-го-го-о-о! – я закричала в далечінь, але відлуння не було. – А-а-а-а!

– Е-е-е-е, – перекривив мене привид. – Тут немає відлуння, зрозумій нарешті! Знаєш, що? – Привид різко зупинився, а я по інерції пройшла крізь нього. – Заплющ очі! Заплющила? А тепер, скажи, яка зараз пора року, день сонячний чи хмарний? Взагалі, зараз день чи ніч? Зрозуміла нарешті, де ти?