Розділ 17 Однієї зими…

  Я тихо прочинила двері, підсвідомо сподіваючись, що Марк заснув, абощо. Тільки, щоб не починати цю неприємну розмову. Але – ні, мій  турботливий чоловік вже приготував чайник із м’ятним чаєм, м’якеньку подушку на підвіконні і плед! Я стояла посеред кімнати як вкопана, а по обличчю стікали краплі сніжинок чи то сльозинок. Чесно, я не знала, з чого почати: з однієї сторони – мій Марк, моя половинка (ще донедавна, вважаю), а з іншої – кілька днів, проведених з, фактично, незнайомцем. Нехай він і видавався щирим, і розповідав всі ці історії, але не варто забувати, що Йозеф – гіпнотизер, і в нього до мене немає таких почуттів, як у Марка. Чи може почуття і не є необхідністю? Я геть заплуталася і як була в пальто, сіла на диван, обхопивши голову руками.

– Що з тобою, Єво? Ти перевтомилася? Що трапилося? Розповідай!

  І тут мене прорвало! Я в запалі розповіла і про зустріч з Йозефом, і про всі розмови з Марі. Марк слухав, але на його обличчі не промайнуло ані тіні хвилювання чи образи. Тільки – подив. Він, не перериваючи моєї гнівної тиради, мовчки слухав, а наприкінці промовив лише два слова: «Це – правда».

– Що?! Як ти міг?

– Що саме?

– Як ти міг напасти на Йозефа? На Марі? Може ти причетний ще й до зникнення Леони? – В розпалі люті я не тямила, що кричала.

– Заспокойся,Єво. Так, я спробував завадити Марі створити Намисто; так, я напав на Йозефа, хотів, щоб він забирався звідси чимдалі. Хіба ти не бачиш, де з’являється Йозеф, там починаються незрозумілі зміни. Він – авантюрист. Для нього немає гіршого, ніж спокій та стабільність. А я, навпаки, бажаю стабільності, розміреності і не терплю зайвої невідомості. До зникнення Леони, як ти сама розумієш, я не причетний. Її доля – ще один приклад руйнівного впливу Йозефового егоїзму. От і все.

– Стривай, Марку, але ж ти погодився зв’язати свою долю з моєю. Чим я краща чи гірша за Леону? В мене могла бути така ж сама доля, чи не так?

– Не так, Єво. Я довгий час спостерігав за тобою, вивчав всі ризики, перш, ніж запропонувати відносини. Я ніколи б не наразив тебе на небезпеку. Та й надворі 21 століття. Ці родинні упередження вже не мають жодного значення. Ти – вільна жінка.

– А Марі? Вона ж втекла від тебе.

– Це був її вільний вибір. Ну, годі, закінчуй цей допит. Скажи прямо, Єво – ти вирішила розлучитися зі мною, чи не так?

  На це питання, поставлене руба, я не мала ні заперечень, ні ствердної відповіді. Тож двобій  з рахунком 1:0 – не в мою користь, завершився. Вночі моє наболіле  продовжувало розкриватися в сновидіннях: нічна галявина, кругом високі дерева, повний місяць освітлює шість фігур в білих каптурах, які закривають їхні обличчя. В центрі – столик з скринькою, за деревами щось гуде, наче з-під землі і вібрації йдуть по галявині. Обличчя найменшої постаті було сховане за блідою вуаллю. Я відкрила рота спитати, але звуку не було, проте зловісний гул наростав. Постаті стояли нерухомо, склавши руки на грудях і лише невідома сила підштовхувала мене до скриньки, яка повільно відкривалася і зсередини кольоровими барвами блищало моє прокляття. Наче в сповільненому кадрі я взяла Намисто до рук і щось боляче вкололо мене в палець. Постаті помітно заворушилися, дві  підпливли до мене і в однієї з них я помітила гостре лезо кинджала. Тим часом із проколотого пальця нестримно текла кров і, коли вона потрапляла на намистини, ті починали жевріти і обпікати мою шкіру. Я хотіла кинути все з рук, але друга постать міцно мене вхопила і силоміць змусила піднести Намисто до голови. Ще мить – і я опинилася б у полоні магічної прикраси. Але тут найменша постать прошепотіла, навіть, ні, прошелестіла: «Мамо! Ти не мусиш цього робити. Я вже з тобою». Намисто випало з моїх рук, гул ставав нестерпним і раптом земля розверзлася і утворилося провалля! Дерева, наче сірники, ламалися і зникали у безодні, постаті розчинилися у повітрі і, падаючи, я встигла однією рукою зачепитися за корінь дерева, яке от-от мало поглинути провалля, а в іншій розгойдувалося Намисто, яке з кожною секундою ставало все важчим. І тут я зробила вибір – прикраса повільно зникала у порожнечі, а провалля почало затягуватися, все стихло. І тут я зрозуміла, що не можу вибратися – мене потихеньку затягувало під землю!

– Агов, хто-небудь! Допоможіть! Я тут! Ряту…! – На обличчя востаннє впав місячний відблиск і мене поглинув суцільний морок!

– Лихо, Єво, ти вся трусишся! Та ти холодна і … брудна? Де ти ходила вночі? – Марк виглядав реально переляканим і стривоженим. Я кволо усміхнулася.

– Марку, я була там, на місці, де все відбудеться… І, знаєш, ти був правий, я все-таки постраждаю, так чи інакше.

– Ну, що ти таке кажеш. Люба, я не дам цьому статися, – і він обійняв мене, а я відчула, що, незважаючи на недавні події, він – моя опора, підтримка і величезне кохання, яке я буду намагатися зберегти за будь-яку ціну…

– Марку, ти можеш здогадатися, хто мене намагався врятувати з того місця? Ні, не ти, навпаки, ти хотів мене зупинити, Йозеф – примусити довести справу до завершення, а інші просто мовчки спостерігали. Мене врятував син, я почула його голос крізь гул і це вивело мене з трансу. Я побачила його в снах вже вдруге.

   Марк сів на ліжко і замислився. Я порушила мовчанку першою.

– Скажи, ти щось про це знаєш?

– Я нічого не можу доповнити до того, що вже сказав раніше. – І з гіркою іронією додав, – Провидіння – не моя сфера. Це – царина Йозефа. Іди, краще, прийми душ, Мандрівнице, бо твоя мандрівка була далека і брудна!

Ми обоє зайшлися беззвучним сміхом в променях вранішнього зимового сонця…

   І знову життя потекло у розміреному руслі, навіть, почало здаватися, що ми – звичайна сімейна пара, яких багато у нашому сонному містечку. Про Намисто ми більше не згадували, вирішивши, що пророцтво може обійти стороною. Кілька разів ми зазирали у Хроніки – на сторінках не з’являлося жодного нового запису, ніхто з Охоронців нас не турбував, аж до новорічних свят.