Розділ 15 Історія Йозефа

   На ранок все було сніжно-білим, блискучим, холодним, як і кімната. Марк пішов рано- вранці, на подушці ще залишився аромат його парфумів, а в душі – порожнеча, холодна як зима за вікном. Сил плакати вже не було, я попленталася на кухню, зварила каву, одягла його светра і… із задуми мене вивів дзвінок у двері.

– Доброго ранку! Приймайте доставку, – бадьоро привітався хлопчина-курєр, переминаючись з ноги на ногу чи то від поспіху, чи від холоду. Нічого не розуміючи, я покрутила коробку, але адреси відправника не було, тільки напис: «З найкращими побажаннями до новорічних свят!»  і номер 5. Хлопець простягнув мені бланк замовлення, ручку і попросив підтвердити отримання.

– Але ж я не знаю, від кого саме посилка, я не можу її прийняти…

– Пані Єво, зрозумійте все правильно. У нашій фірмі з доставки зараз триває акція: «Відправ подарунок – отримаєш бонус» Будь-хто будь-кому може відправити подарунок інкогніто і стати учасником лотереї. Головна умова – подарунок повинен бути корисним, безпечним і принести хоча б мінімальну радість, – кур’єр розсміявся. – Ми просто хочемо залучити людей до добрих справ і  створити атмосферу новорічної інтриги. Новий рік – пора магії!

– Хто б сумнівався, пробурмотіла я. – Дякую, щасливих свят і приємних доставок!

– Дякую! Вам теж приємних… – Останні слова загубилися на гамірній вулиці, куди побіг нетерплячий новорічний кур’єр.

   Зачинивши двері, я розгорнула сюрприз у пакунку. Там був мішечок з духмяними травами, жменя горіхів, баночка малини і записка із знайомим вже мені почерком:

Не впадай у відчай, не сумуй.

відкрий дарунок і скуштуй.

Горіхи силу нададуть

А чай вгамує твою лють.

Малина серце заспокоїть.

Відкинь усе, що непокоїть.

На повні груди ти вдихни.

І силу свою віднайди.

У намистинах, снах, видіннях.

У непомітних темних тінях.

Будь певна: завжди поруч ми.

Та вибір робиш тільки ти.

Єво, будь обережна! Йозеф – дуже сильний і небезпечний.

                                              Марі

  Малина й справді була  дуже смачна, а чай миттєво заспокоїв. Вчитуючись у рядки Марі, я не помітила, як пробіг час. Лише, коли годинник пробив половину на сьому, я згадала про зустріч з Йозефом. На роздуми часу не було, тож я похапцем одяглася, викликала таксі і, картаючи себе за необачність (вкотре), мчала до свого чергового провалу, або до чергової загадки – одне з одним у мене пов’язано.

   Місце, де Йозеф призначив зустріч, було найменш очікуваним з мого боку: старий кінотеатр. Розбита кам’яна доріжка заросла травою, стіни потріскані, двері трималися на благеньких петельках, а про вікна і казати нічого. Вони зяяли темними порожнинами з уламками скла. З одного вікна хтось чи щось майнуло з космічною швидкістю. Я інстинктивно відступила, але то виявилася білка. Вона зручно вмостилася на ялинці біля будівлі і з цікавістю втупилася в мене. Чим довше ми дивилися одна на одну, тим дужче хитра мордочка білки набувала рис людського обличчя. Я не могла відвести очей від цього страхітливого видовища. Тим часом білка якось випрямилася, простягла свої (руки) вперед, покрутила ними і, прицмокуючи язиком, взялася в боки, відкрила рота і промовила чоловічим голосом:

– Доброго вечора, Єво, ласкаво прошу до моїх володінь.

   Лишенько, у мене від страху пересохло в роті! Але білка так само з космічною швидкістю зникла у ялинковій гущавині, а мені на плече лягла тепла, важка долоня. Я вдруге відступила і тоді побачила Йозефа. Він стояв поруч, насмішкувато дивився на мене з висоти свого двометрового зросту. Я відчула те саме хвилювання, як тоді в галереї. Мене немов магнітом тягло до цього Охоронця. Все в ньому здавалося для мене прекрасним: його магнетичний погляд, статура, одяг і, пульсуючий червоним полум’ям, медальйон на грудях. Я не могла відвести погляд, а він насолоджувався своїм впливом. Зрештою він прикрив медальйон рукою і я отримала дар мови.

– Що це таке? Як ти це робиш? Я не хочу…

– Все, більше не буду, – засміявся він, ховаючи прикрасу під одяг. – Та й, зрештою, це так, для кращого ефекту, так би мовити, для створення ілюзій. Ходімо всередину. – Йозеф потягнув мене до будівлі. Я пішла, як слухняна мишка в пащу вужа. Всередині кінотеатру було темно, вогко і тхнуло старими речами: оббивкою крісел, деревом, старими оксамитовими завісами. Йозеф присів на одне коліно посеред зали, вперся рукою об  плитку на підлозі і щось пробурмотів. Від його рук почала розпливатися тепла хвиля, яка поступово охопила приміщення. Все навколо разюче змінилося: з’явилося скло у вікнах, стільці почали наповнюватися м’якістю та засяяли кольором. З гуркотом розгорнувся великий білий екран, а з маленького віконця вдарив промінь світла. Вздовж сцени засяяли маленькі світильники і в повітрі запахло смаженою кукурудзою та кавою. Я в захваті озиралася довкола, а усміхнений Йозеф звідкись підніс на таці ту саму каву з кукурудзою.

– Дякую… – тільки і змогла я промовити.

– Що, вражаюче, правда? – не без самовдоволення спитав Йозеф.

– Так, – щиро я відповіла.

   Від цієї відповіді він трохи посвітлішав на обличчі, жестом запросив присісти і м’яко опустився на стілець сам.

– Ну, що , Єво, поговоримо без магії і гіпнозу? Я тебе прочитав достатньо і бачу, що ти доволі сильна Мандрівниця та і відьма теж не слабка. Ти пройшла довгий шлях до  Намиста і отримала згоду всіх нас на створення магічної прикраси. Марк розповів тобі про наслідки? – Я кивнула на знак згоди. – Добре, – продовжив Йозеф. – Від мене тобі потрібно закріпити Намисто печаткою на твоїй тендітній шиї. Але, стережися, назад вороття вже не буде. Печатку зламати неможливо. До речі, як Марк?