Розділ 14 Зустріч з Йозефом

   Зрозуміло, що я все розповіла Марку, і його хвилювання та невдоволення моїм рішенням можна було очікувати. А рішення моє було непохитним – я мала зустрітися з Йозефом будь-що.

– Єво, прошу тебе, подумай, перш, ніж піти на цю зустріч. Йозеф – така, така… – тут Марк запнувся і не міг підібрати слова.

– Що, Марку, ти хотів сказати: людина, істота, особистість? Як би там не було, я повинна його зустріти. Він може допомогти мені зрозуміти, що я повинна зробити. Він, так би мовити, поставить крапку в цій історії.

– Або крапку на твоїй історії, – пробурмотів Марк.

– Любий, ти ж сам говорив, що це неминуче повинно трапитися – так написали Хроніки і так сказала Марі, і Карл так сказав…

– Єво, коли Йозеф закріпить печаткою Намисто – вороття назад не буде. Ти опинишся в пастці. і я також.

– Я все одно спробую хоча б поговорити з ним.

   Три дні  пройшли у цілковитому мовчанні. Вперше ми посварилися, причому я зовсім не розуміла Марка. Таким розлюченим я його ще не бачила! Наївно вважаючи, що наступний ранок усе розставить по своїм місцям, я заснула.

   Але ранок розставив все не так, як я очікувала. Марка вдома не було так само, як і його наплічника! Телефон мовчав, шукати його було марно. На столі я знайшла листа.

  – «Кохана, я не можу зробити цей вибір, не змушуй мне. Я не хочу спричинити тобі шкоду, тому  вирішив зникнути, назавжди. Думаю, що Ада та Ніколас не будуть проти. Понад усе на світі, я хотів, щоб ти не повторила долі покараних прокляттям Намиста. Прощавай. І, нехай тобі вистачить сили зробити свій вибір. Кохаю назавжди.»

   Сказати, що я була розлючена – нічого не сказати! Вся моя психологічна обізнаність, всі медитації, практики розлетілися на друзки, як і тарілки, кришталева ваза та фужери… Тільки, коли я поранила ногу об уламки скла, прийшло розуміння дійсності, а мелодійне повідомлення в телефоні нагадало мені про зустріч сьогодні в художній галереї з Анетою та її таємничим дідусем. Не пам’ятаю, як одягнулася, як пройшла кілька кілометрів пішком до галереї, як ввійшла туди, пройшла залою, отямилася лише, коли наштовхнулася на високого чоловіка в темних окулярах.

– Дівчино, обережно, ви ще не навіть бачили всіх полотен, а вже втрачаєте обачність. – Його голос прозвучав як розкотистий грім, як шум морської хвилі вночі і змусив мене аж здригнутися від невідомого почуття небезпеки.

   Я підвела очі і побачила його – Охоронця Йозефа власною персоною. Сказати, що він був красивим, чи ні, я не змогла. Проте було в ньому щось таке таємниче, чарівне і зловісне водночас. Я зрозуміла, що  втрапила в гіпнотичну пастку і на мить мені здалося, що я закохана в нього по вуха  і вже давно. Підсвідомість опиралася впливу, а свідомість все більше заплутувалася у тенетах його чарівливого голосу…

– От Ви де! Вже познайомилися? Якщо – ні, то дозвольте представити вас: мій …близький родич, Йозеф, а це – моя рятівниця, пані Єва. – Я машинально подала руку і відчула легенький струм від його руки. Йозеф зняв окуляри і тепер я могла побачити його очі – вони були бездонні, темні  і холодні. Охоронець галантно підставив лікоть.

– Дозвольте провести Вас цією галереєю магії та мистецтва. Полотна Анети зачаровують і гідні представлення на світових експозиціях.

  Я машинально пішла за ним, не відчуваючи ніг, і, не усвідомлюючи до кінця, що роблю. Коли нарешті отямилася, то побачила, що стою перед портретом дівчини, напівобернутої до глядача, а в руках у неї була  рожева куля. На пальці красувався той самий перстень з чорним каменем! На інших полотнах – пейзажі, наче з минулого: алеї, постаті людей в старомодному одязі, поруч – сучасні пейзажі, такий собі мікс ретро і модерну. Я струснула головою, наче скидаючи з себе залишки гіпнотичного впливу і озирнулася, але постать Йозефа вже наближалася до Анети. Він щось прошепотів їй на вухо, вона посміхнулася, підійшла до  мікрофону, постукала пальцем для перевірки,

– Раз, два, раз. Як чути? Вітаю всіх присутніх. Дякую, що приділили час і увагу моїй творчості. Надзвичайно приємно бачити тут знайомі обличчя і тих, з ким, маю надію, ще познайомлюсь. Сподіваюся, що ви залишитеся задоволені виставкою і, можливо, захочете придбати щось до своєї колекції. А зараз дозвольте представити вам незвичайного, можна сказати, магічного гостя нашої галереї. Зустрічайте – пан Йозеф, гіпнотизер, фокусник! З вашого дозволу, він здивує та розважить вас своєю майстерністю.

   Анета відступила від мікрофону і під оплески присутніх слово взяв Йозеф. З першої хвилини публіка була зачарована у переносному і прямому сенсі цього слова. Йозеф роздав всім по маленькій намистині та попросив міцно стиснути її в долоні. Всі  присутні мали  заплющити на хвилину очі і уявити себе в місці, де кожен хотів би опинитися. Всі стояли зосереджені із заплющеними очима та, на відміну від інших, я цього не зробила, бо вже знала, чим все скінчиться. Йозеф повільно обвів очима весь зал і зупинив погляд на мені. Нечутними кроками наблизився до мене і прошепотів на вухо: «Ви боїтеся, або ж…?». Я не відвернулася від нього і сміливо відповіла: «Ви ж і так вже здогадалися, чи ні?». Йозеф криво посміхнувся, витяг з кишені гіпнотичний медальйон, клацнув пальцями, присутні відкрили очі, загомоніли і секунду всі заворожено, включаючи і Анету, дивилися на медальйон, а потім, як по команді, частина гостей почала танцювати, а частина зображати оркестр. Йозеф усміхався, диригував уявним оркестром, потім схопив мене і ми закрутилися у шаленому вальсі! Я не мала сили пручатися, лише голова повільно схилилася на його плече. Через хвилину все скінчилося: він клацнув пальцями, знеможені присутні зупинилися і, щасливі, дякували «неперевершеному ілюзіоністу» за дивовижну виставу. Я розгублено озиралася – жодному з гостей не спало на гадку, що їх тестував Охоронець! Адже це було саме так!

   Щаслива Анета запрошувала всіх на чай з тістечками, а Йозеф тим часом відвів мене в куточок зали і дивлячись просто в очі пронизливим поглядом спитав: