Розділ 13 Нарешті знайшлася!

  Пройшло кілька днів, тижнів і я вже не могла жити в тривожному очікуванні. Слід було щось робити із справою Анети. Дівчину так і не знайшли. Йоганна оббивала пороги всіх агентств, але дівчина, як у воду впала, точніше в Лету (це для мене була б не новина).Я вирішила піти до поліції і поставити крапки в цій справі.

   До відділку я потрапила у вільний час, аж дивно. Відповіла на ряд запитань, підписала папери і, як вияснилося, відеокамери перевірили і на них чітко було видно, як Анета пішла в одну сторону, а через півтори години підозрювана, тобто, я – в іншу. Отже, провину з мене зняли, тож я посмілішала і почала розпитувати про можливе місцезнаходження дівчини.

  – Пані, зараз ми не можемо Вам розкрити всі деталі розслідування. Дякуємо за надану допомогу, якщо ще щось згадаєте, то зателефонуйте. – По обличчю слідчого було видно, що він провів не одну годину за розслідуванням. Ще б пак! Справа набула магічного відтінку, от тільки так прямо цього і не скажеш. Він піднявся з-за столу, відкрив двері  і жестом попросив вийти. Одразу за дверима я ніс до носу зіткнулася із згорьованою Йоганною. Жінка змарніла, чорний одяг додавав їй років. Привітавшись, я хотіла швидко вийти, але Йоганна притримала мене за руку.

– Вибачте, хотіла з вами поговорити. Пам’ятаєте нашу останню зустріч? Того дня я була сама не своя, тож мамині речі збирала неуважно. Сусідка допомагала і зауважила, що мама мала синій записник, але його ми так і не знайшли. Ви випадково не знайшли його в корзині кота? Можливо, я необережно його туди поклала?

   Я відчула, як щоки запалали від сорому, тому почала надсадно кашляти чим припинила неприємний для себе допит, але на мою біду, з кабінету на шум вийшов слідчий.

– О, так і не придумаєш – половина учасників справи на місці!. Ви вже познайомилися?

    Йоганна ствердно кивнула головою, я ж закашлялася ще дужче і чоловік протягнув мені склянку води.

– Випийте, а то Вам ще сьогодні працювати, мабуть, так?

   Йоганна підвела на мене очі: «До речі, а я так і не знаю, де працює власниця маминого кота? В чиї руки він потрапив?» - невесело посміхнулася жінка.

– Як? Не знаєте? Та це ж та сама психологиня Анети. Але всі підозри з неї вже зняті, –  запевнив слідчий здивовану жінку.

   Я потерла обличчя руками і відчула, як самовладання повертається, тож вже впевнено, безтурботним голосом повідомила, що – так, записник дійсно був у корзинці кота, але я його одразу відклала, бо не маю звички порпатися в чужих речах і, ох, як добре, що ми зустрілися і я маю змогу його повернути.

– Я зараз трохи поспішаю, тож десь о четвертій буду вдома  і, якщо Ви матимете час, то можете прийти і забрати записник, звичайно ж.

   Я кулею вилетіла з приміщення і вже на вулиці почала обмірковувати своє становище: «Ну ж бо, Єво, ти – психолог високої кваліфікації. Це – просто чергове випробування, яке ти з успіхом пройдеш. Записи Леони ти вивчила напам’ять, тож тобі вони вже не потрібні, а для Йоганни це буде неоціненна згадка про близьку людину. Звичайно, ж про перстень, Єво, ти нічого не скажеш, можливо, він ще пригодиться. Тож, могутня відьмо, вдихни глибоко на повні груди повітря, розправ плечі і вперед, у невідомість».

   Четверта година прийшла швидко разом з Йоганною. Я вже близько півгодини медитувала у кріслі для клієнтів і була майже готова до розмови. Йоганна зайшла, зняла пальто, шаль і перетворилася на звичайну, змучену жінку. Всі заздалегідь приготовані фрази відійшли на задній план і я кинулася варити каву, десь з’явилися тістечка і розмова потекла у теплому, майже дружньому руслі…

   Я слухала розповідь звичайної жінки про звичайне життя, навіть натяку не було на її приховану магічність. Тільки темні очі раз по раз пронизували мене гострим магнетичним поглядом, від якого аж мурашки бігали по шкірі, але, здається, Йоганна нічого не знала про свій можливий дар. Я дивилася на неї, слухала і розмірковувала про можливе інше життя цієї жінки, якби вона знала про своє походження. Одне я знала точно, що не слід цього всього їй розповідати. Якщо Леона не зробила так за життя, то і мені не слід.

   Пройшло з добрячу годину, як Йоганна, поглянувши на годинник, схопилася і почала збиратися додому. взяла до рук записника, перегорнула сторінки, на очі враз набігли сльози і вона поклала його на стіл.

–  Знаєте, а я не можу зараз його взяти. Ну, не готова ще... Нехай він побуде трохи у Вас. Це ж не спричинить незручності? - Отримавши ствердну відповідь, вона  щиро подякувала за допомогу, аж мені соромно стало і, згадавши щось, зупинилася на порозі.

– Знаєте, у моєї мами був браслет і перстень. Вона їх страшенно цінувала, навіть не дозволяла торкатися до них, хоча дорогоцінними їх назвати було важко. Ці речі зникли в неї після того землетрусу. Як думаєте, слід мені поїхати на те місце, може там щось знайду, ще якусь згадку про неї. Вам вона нічого не розповідала про них, хоча, про що я питаю. Звісно, що ні. Вибачте. Дякую ще раз за все.

–  Ось, мій номер телефону, якщо буде хотіти поговорити, обов’язково зателефонуйте. Я виділю Вам час у будь-якому випадку. Ми ж вже як давні знайомі та ще й маємо спільну згадку про Вашу маму – Мурка.

    Йоганна усміхнулася вперше за час нашого знайомства і її очі стали з пронизливо-гострих теплими і добрими, навіть посвітлішали трохи. Вона пішла, а в кімнаті ще довго панувала атмосфера приятельських посиденьок і мій вчинок щодо речей Леони вже не здавався таким злочинним і соромним…

   Минали дні, скринька відкривалася мною по кілька разів на день, а я не знала, що з нею робити. Знічев’я вирішила перебрати речі у шафах, якось відволіктися від неминучого вибору. В голові майнула відчайдушна думка – потрібно знайти Йозефа за будь-яку для мене ціну. Він розкладе всі крапки, можливо, і крапку на моєму житті. Та чи я не обрана? І я погордливо тупнула ніжкою. Та ж у мене сила-силенна магічних артефактів. А Марк?  Це означатиме чергову спробу його кинути і він знову буде мене шукати, а може й не буде. Вся ця історія йому добряче набридне і він мене зупинить назавжди, перш, ніж я почну створювати Намисто. Мої роздуми перервав телефонний дзвінок. Від несподіванки я впустила з рук стосик одягу і підняла слухавку: «Так. Слухаю.»