Розділ 12 Олег і Єва – мої…

   Хроніки Мандрівників виявилися не якимось фоліантом в коштовній обкладинці – це була звичайна книжка, списана наполовину: «Є шанс на якесь продовження!» задоволено потерла я руки. Марк відкрив її і  кімната заповнилася білим світлом, в повітрі почали чітко вимальовуватися рядки, але жодного слова я не могла прочитати.

 – Древня магічна мова, вибач, але читати це може тільки Охоронець,не торкайся до всього, що бачиш зараз.  – Марк зосереджено вдивлявся в рядки, ворушачи губами.

   В цей момент він змінився в обличчі: очі горіли блакитним сяйвом, шкіра мерехтіла, описати його зовнішність я не могла – вона постійно змінювалася, незмінним залишався лише погляд. Я обережно доторкнулася до нього – шкіра обпекла вогнем і на долоні залишився багряний слід. Від болю я скрикнула, Марк випустив книгу з рук, перемінився в обличчі і злякано подивився на мою долоню.

– Єво, я ж просив тебе не торкатися…

– Вибач, ти змінився, я не розуміла, пробач…

– Нічого, зараз я все владнаю, – він дістав якусь баночку з маззю і щедро намастив на долоню. Мазь приємно пахла чимось з дитинства, малиновим варенням чи пиріжками…

– Потерпи з хвилину, все пройде. На сьогодні читання вже, мабуть, досить.

– Ні,ні, Марку, читай, я не втручатимусь. – Я спробувала його вмовити – даремно, Марк вирішив зробити це, коли мене не буде поряд.

   Вночі мені не спалося, а коли прийшов сон, я не була йому рада. В принципі усвідомлення того, що це лише сон, у мене було, але ж він був такий реалістичний! Так-от, все класично: я занурююся в теплу дрімоту, на повіки падає млосна важкість, тіло здригається від розслаблення, я готуюсь поринути в сон, але замість того  падаю в прірву цілком по-справжньому! Я відчувала вогкість підземелля, запах прілого листя, коріння, боляче билась об стінки прірви, аж поки не впала на глинисту поверхню. Падіння трохи пом’якшив мох, але було дуже боляче! Заледве піднявшись, я почала обмацувати себе, стіни, гукати, сподіваючись, що так зможу прокинутись. Та де там! Захрипла і змучена я вирішила відпочити – той сон мусить колись закінчитися, але, перепочивши, не дочекавшись омріяного пробудження, я взялась кричати знову.

– Годі вже, це і так не допоможе, –  почувся голос десь з глибини підземелля. Навіщо себе обдурювати, краще від цього не стане.

– Хто ти? – з острахом спитала я.

– А вгадай, ну ж бо, давай, – голос помітно повеселішав, став навіть задерикуватим. Здавалося, зі мною говорить хлопчисько.

– Добре, –  протягла я. Мене ця ситуація теж почала трохи веселити. Ну, як в дитинстві, чому б і ні?  –Марку, це ти?

– Ні-і-і,

– Йозеф, Карл, Ніколас?

– Ні.

– Юрчику, це ти? – Я згадала свого малого сусіда-непосиду.

– Ні. – голос, здавалося, став ображеним. Ситуація ставала дедалі цікавішою, тим більше, що я розуміла, що це сон, хоча трохи і жахливенький.

– Добре, здаюсь. Хто ти? – спитала я, бажаючи скінчити цю гру, а разом з нею  і сон. З темряви неохоче виступив насуплений хлопчик, шморгаючи носом від прохолоди чи образи. Копиця білявого волосся нагадувала лелече гніздо, блакитні очі оглядали мене з ніг до голови з дитячою цікавістю. Хлопчику було років вісім, зелена піжама і капці-ведмедики свідчили про те, що дитина мала вже тихенько спати, в принципі, як і я.

– Хто ти? – дивилася я на малого і впізнавала знайомі риси в його обличчі.

– Мамо, годі, не прикидайся. Це – я, Олег, твій син, –  малі, теплі рученята обвилися навколо моєї шиї і я відчула його запах – справжній теплий, дитячий. Руки самі притисли дитину, підняли і я готова була повірити, що це не сон. Але, обережно поклавши малого на землю, я вирішила скористатися часом, що в мене залишився...

– Скільки тобі років?

– А-а-а, ми граємось? Тоді – мені вісім років.

– Де тато? – Мій голос тремтів і звучав неприродно глухо.

–Тато спить у вашій кімнаті.

– Хто вдома?

– Ти, мамо, тато, я і Єва.

– Хто така Єва і скільки їй років? – Дитина позіхнула і пробурмотіла: «Моїй сестрі вісім років, як і мені, ти ж знаєш».

– Як звуть тата? – не вгавала я.

– Мамо, досить, я втомився. Пограймо завтра, добре? А ти прочитаєш мені казку, ту, що вчора читала. Я хочу ще раз послухати. – Олег позіхнув і наступаючи на довгі холоші піжами, пішов у темряву підземелля.

– Зачекай, синку… – я хотіла затримати цей момент ще трохи. Здавалося, я знаю цю дитину все своє життя! З темряви почулися кроки і Олег протягнув до мене руку з іграшкою. Я підійшла до нього, схилилася, але ці кілька кроків забрали у мене майже всі сили. Я ледь трималася на ногах, повітря в підземеллі ставало важчим і задушливо-млосним. Хлопчик дав мені іграшку і ставши навшпиньки, поцілував у щоку.

– Чекаю тебе, мамо, – почула я з темряви, яка проковтнула моє видіння. Втрачаючи свідомість, я ще  встигла побачити кольорові камінці на стінах підземелля…

   Надворі був пізній ранок, Марк варив каву і її пахощі заповнили всю кімнату. Мої руки стискали щось м’яке, я боялася подивитися, що саме. Ноги гуділи, а лікті та долоні були подряпані і в синцях.

– Ох і видовище, хай йому грець! – Марк стояв з тацею, на якій красувалася вранішня кава  і купка цукерок. – Де ж ти так погуляла вночі?

   Марк дав мені каву і взяв з рук іграшку – це був той самий ведмедик, він ще зберігав запах рученят Олега. Я подивилася на свої подряпані руки на забруднені ноги, почвалала до дзеркала і помітила на щоці велику червону пляму – місце поцілунку мого сина! Після теплого душу я почувалася набагато краще, аніж вночі. Я підсіла на ліжко до Марка і показала йому мох з волосся і свіжу пляму на обличчі. Він все зрозумів  і тільки запитав: «Хто?».

– Син, - просто і спокійно відповіла я. – Ти знаєш, у мене є син і дочка, їм по вісім років. У дітей є батько. Ти можеш щось сказати з цього приводу?

   Марк почав неспокійно намотувати кола по кімнаті. Його обличчя виказувало знервованість, нарешті він зупинився і спитав: «Хто батько?».