Розділ 9 Йоганна

   Сонце сідало за небокрай, а я ще все йшла по дорозі. Вдалині засвітилися вогні якогось міста. Через півгодини я  вже була в придорожній кав’ярні. Офіціант, бачачи мій стан, пригостив кавою за рахунок закладу, співчутливо запропонувавши необхідну допомогу. Я відмовилася, бо й справді не знала, хто тепер зможе мені допомогти. Єдине, про що я попросила його, нагадати, де я знаходжуся і, яка сьогодні дата. Виявилося, що я в місті, куди ми з Марком колись підвозили бабусю Леону і з моменту мого гостювання в замку Карла пройшло півроку. Подякувавши за допомогу, я вирішила піти до пансіонату, попросити про притулок на одну ніч. В пансіонаті було тихо, черговий адміністратор пригостив мене вечерею і показав кімнату, де я змогла відпочити. При цьому він повідомив, що завтра у них буде сумна подія тому, що померла їхня пацієнтка, яку всі любили. Я не могла не залишитися на церемонію поховання і вранці до мене підійшла літня жінка – сусідка Леони.

– А я Вас пам’ятаю. Ви тоді нам допомагали і підвозили її… - жінка змахнула сльозу. – Ніхто не прийшов з рідних на поховання, мабуть, вона була самотньою… Хоча ні – вона завжди згадувала про дочку та внучку, то де ж вони?

   Раптом двері хтось рвучко розчинив. На порозі з’явилася висока, струнка жінка. Заплакана, бліда, але надзвичайно красива! Темні очі, здавалося, проймали до глибини душі якимось магнетизмом. Жінка схилилася над ліжком, всі вийшли з кімнати. Адміністратор готував папери, старенькі перешіптувалися, витирали очі, коли жінка вийшла з кімнати, обвела всіх заплаканими очима і, схиливши голову в скорботі, трималася, доки все не скінчилося. Після всього вона пішла в кімнату Леони. Я, не розуміючи, що їй скажу, попрямувала за нею. На порозі ми зустрілися, я протягла руку.

– Єва, знайома Вашої мами.

– Йоганна. Я Вам можу чимось допомогти?

   Я стояла, не знаючи, що відповісти. Питань у мене було досхочу, але, як все пояснити? Йоганна тим часом нетерпляче вичікувала. На допомогу прийшла та сама сусідка Леони.

– Йоганно,  у Вашої мами залишився кіт. Ви заберете його?

– Ні,ні. Кота не зможу… Розумієте, у мене немає часу на кішок. Ні, ні. Я спитаю адміністратора, може його кудись прилаштують.

   Йоганна взяла кота і віднесла повз мене вниз. Я присіла на ліжку. Сусідка подріботіла ставити чайник, а я тим часом роздивлялася кімнату. Ось – фото Леони, Йоганни, Анети і якогось чоловіка, очевидно, батька Анети. Розуміючи, що це неправильно, я відкрила дверцята тумбочки: книги, газети, особисті речі і одна книжка, яка особливо виділялася серед інших речей. Я взяла її до рук і помітила, що між сторінками є листи і конверти. В коридорі почулися кроки і я інстинктивно сховала книжку під светр, міцно затисла рукою! В кімнату зайшла засмучена Йоганна, а за нею старенька з чайником.

– Кота не можна залишати, а я не можу його взяти. Що робити?

   Сусідка дипломатично відвернулася, примовляючи, яким зараз смачнючим чаєм нас пригостить, а я паленіла від сорому за вчинене і дивилася на кота. В його поведінці зараз не було нічого загрозливого для мене, він дивився великими очима і, здається, розумів, що зараз вирішується його доля. Я обережно піднесла руку до нього, але кіт навіть не ворухнувся, лише слабко нявкнув. Я підсіла до нього, кіт подивився на мене майже людськими очима і тихо притулився. Це був вирішальний момент: я зрозуміла, що відтепер він буде мій, про що я негайно і повідомила Йоганну. Та з полегшенням зітхнула, сусідка одразу витягла з-під ліжка корзину з м'якою перинкою і щасливо заторохтіла: «Ось - це його корзиночка, це його периночка». За хвилину корзина для кота була зібрана і всі з очікуванні чекали, що я скажу.

– Ну що ж, -  порушила я мовчанку, - вип'ємо чаю?

   Поки дві жінки сідали за стіл, я нишком забила вкрадену книжку під котячу перинку до корзинки і з майже спокійною душею сіла до столу. В сумній обстановці ми трохи розговорилися. Йоганна, не витримавши нервового напруження, розплакалася і розповіла те, про що я, в принципі, вже знала і сама.

– Чи є у поліції якісь зачіпки, здогадки щодо місця перебування Вашої дочки? – обережно запитала я і завмерла в очікуванні відповіді.

– Так, деякі зачіпки є, але питань більше, ніж відповідей. В поліції кажуть, що Анета в день свого зникнення перебувала з візитом до своєї психологині і після цього її вже ніхто не бачив. Так само цього дня зникла і та жінка. Чи пов'язані між собою зникнення - ніхто не знає. Я вже звернулася по допомогу і до приватного детективного агентства. Здається, його власник сам взявся до розслідувань, тож надії стало трохи більше, але я сподіваюся так само. А тут ще й таке лихо! Я не знаю, чи зможу це витримати. Колишній чоловік  вже років 10 не бере участі у нашому житті, я і не знаю, де він тепер, як зв'язатися з ним. Але, можливо, це і на краще. Тільки б все ускладнив. Дуже дякую Вам, що взяли кота, бо зараз я не можу піклуватися навіть про себе, здається, я не можу це витримати.  

   Йоганна заплакала ще дужче і я вирішила, що мені настав час іти, тож взяла корзину, попрощалася з ними обома і вийшла з пансіонату. Не знаючи, як саме, але я хотіла потрапити додому за будь-яку ціну!