Розділ 8 (завершення)

   В таких думках я зустріла ранок. Розуміючи, що сон не прийде, я тихенько пройшла до бібліотеки. Книги не столі вже не було, зате з’явився нізвідки Кіт, нявкнув, кличучи за собою. Я слухняно пішла слідом. Ми зупинилися біля величезної картини на стіні, і на полотні побачили  маленьку дівчинку, що нажахано дивилася на величезного дракона, який от-от мав її проковтнути. Я інстинктивно протягла руку до картини і затулила дівча. Раптом дракон змахнув крилами і полетів! Я відсахнулася від картини, а дівчинка вже сиділа на траві вельми задоволена. Згадалися слова Карла, що на цих картинах зображені сни людей. Ого, значить, Карл може керувати сновидіннями! Я підійшла до наступної картини: чоловік намагався пройти сходами, а вони все не закінчувалися. Добра Єва допомогла і тут: притулила долоню, зробивши з неї перехід з одних сходів на інші. Цей процес почав мені подобатися все більше! На одній з картин я побачила, як стара жінка, замотана в дорогу шаль, намагається спіймати горобця, а він все випурхує з її рук. Не роздумовуючи довго, вирішила допомогти: притримала пташку, жінка дотяглася до неї, і раптом картина вкрилася сіткою тріщин, фон потемнів, картина стала чорною, як екран зіпсованого телевізора. Позаду мене прокашлявся Карл, мовчки зняв полотно із стіни і, понуривши голову, поніс його в глибину бібліотеки. Кіт дивився на мене немигаючим зеленим поглядом і я все зрозуміла.

   – Вона померла? – спитала я Карла, який ніс в руках чисте нове полотно. Дідусь зосереджено мовчки встановив його на стіні.

   – Так, але це сталося не  внаслідок твого втручання. Вона померла уві сні через інфаркт. Роками їй снилося, що вона ловить пташку, а та все вислизає з рук. І так вже 80 років. Шкода, Єво, але Леона померла…

   Невже я стала причиною її смерті?! Ні! Ні! Ні! Чому я скрізь приношу хаос, негаразди, а тепер ще й це? Я вирішила покласти цьому край!

  – Карле, будь-ласка, пусти мене додому. Нехай я прийму те, що мене там чекає – я більше так не можу – ховатися все своє життя. Я не живу – я існую…

   – Ні, Єво, ще не можна. Ти вже вплетена в систему подій. Твоя втеча спричинить купу інших проблем. Крім того, є можливість створити Намисто, а це можеш тільки ти. Щодо Леони… Визнай, вона не могла жити вічно. Ти була в її житті в юності, мала своє місце і в кінці нього.

  Того дня, ввечері, я згадала про перстень, який мені дала стара Леона. Весь час я носила його на пальці і не звертала уваги, але зараз я до нестями хотіла скористатися ним, розуміючи, що можу цим використанням привернути увагу Йозефа, але я хотіла бути вільною! Міцно стиснувши його в руках я заплющила очі і налаштувалася на переміщення, але натомість отримала «кусь» від Кота. Розлючена тварина шипіла на мене і намагалася роздряпати мені руки! Я ледве могла захищатися, як на допомогу прийшов Карл. Замість того, щоб нагримати на Кота, він взяв його на руки і лагідно щось почав йому нашіптувати. Той нападник втихомирився, скрутився клубочком, але зелені очі метали в мене блискавиці!

   – Єво, ти ж знаєш, що в укритті не діє чужа магія. Цим ти лише рознервувала Кота – він відповідальний за усунення будь-яких, навіть найменших проявів магічного втручання із сторони інших. А він тобі почав довіряти…

   Тут я вже не витримала і розплакалася, знову. Останнім часом я стала аж занадто плаксивою, можливо, я старішаю? І знову на допомогу прийшов Карл.

   – Потерпи ще трохи. Я не повинен тобі цього казати, але Марк вже  натрапив на слід Анети. Якщо йому вдасться її знайти, то всі звинувачування з тебе будуть зняті і ти зможеш повернутися та , можливо, здійснити одну з найбільших загадкових місій у магічному світі. Поміркуй над цим, прошу. А зараз – іди, погуляй трохи з Котом по замку і більше не втрачай його довіру до тебе.

   Кіт з презирством оглянув мене і неквапливо пішов попереду, нервово смикаючи хвостом, я теж попленталася слідом. Через якийсь час мені набридло вештатися і я, здогадавшись, що замок виконує бажання, побажала м’який килим  і два горнятка молока. Одне я протягнула Котові: «Ну, що мир?». Першою протягнула руку, Кіт, трохи подумавши протягнув свою лапку. Так я встановила крихкий, але мир між нами. Далі ми пройшли у величезний сад. Кіт стрибнув на дерево і почав точити кігті, геть забувши про своє магічне призначення – він був просто задоволеним, грайливим котиком. Я розтяглася на траві, вирішивши, що віддам себе хвилям долі і буду, як отой водоспад у саду… Раптом Кіт перестав гратися і настовбурчив шерсть. Погода в саду почала різко псуватися - водоспад перестав шуміти, листя на рослинах стало скручуватися і жовкнути. Раптово почався листопад. повіяло вітром, страшенно холодним вітром! Цей вітер зняв цілу купу листя і кинув мені в обличчя; Кіт швидко зірвався з дерева і вибіг із саду, а я - за ним. Атмосфера в замку змінилася: стало холодно. світильники блимали, наче гірлянди,  нявкання кота чулося геть далеко. Коли я прибігла в бібліотеку, то побачила, що Карл сидить в кріслі і важко дихає. Кіт скочив йому на груди і притулився до його обличчя. Карл побачив мене, слабко усміхнувся і махнув рукою, запрошуючи підійти ближче. Я ,нічого не розуміючи, схилилася над ним, і Карл прошепотів слабким голосом: «Це колись повинно було трапитися. Шкода, що саме зараз, в такий непростий для тебе час… За годину укриття втратить свій захист. Візьми цю коробочку, в ній – золота нитка для намиста, і тікай якомога далі, нічого не бійся, твій чотирилисник тебе захистить. А мені вже потрібно йти далі…». Карл заплющив очі і в повітря поволі піднялися золотаві блискітки. Повітря в замку стало холодним, світильники згасли, картини на стінах потьмяніли. Кіт непорушно лежав на господареві, на мої вмовляння лише слабко ворушив вухами. Я хотіла взяти його на руки, але він подивився на мене так, що я зрозуміла все…