Розділ 7 Втеча

   Так пройшли п’ять років за реальним часом. І Марк, і я не змінилися ззовні. Я з острахом чекала моменту, коли зможу покинути хатину — якою старою я буду! Укриття вивчено мною вже досконало. Декілька разів хатина відчувала пошуковий напад Йозефа: стіни дрижали, з них випадав мох, яким були заліплені шпарки, і я одразу лагодила їх. За ці роки я жодного разу не переступила поріг, не взялася знову за клямку дверей. Я навіть звикла до цього магічного полону. За вікном вже цілий рік була зима — моя улюблена пора року і відлуння мого настрою. Марк з’являвся кожного вечора, приносив звістки, в основному, незмінно невтішні. Я спробувала себе у різних заняттях — готувала чудернацькі страви, малювала картини, ліпила фігурки, вишивала. Всі матеріали до роботи вже були напоготові, варто лиш було подумати про щось. І настала черга друкарської машинки! Я вирішила написати свою історію, нехай з вигаданими іменами, місцями, але виплеснути все, що назбиралося останнім часом.  За дві години я вже мала стосик надрукованих листків. Пальці бігали по клавішах, наче я була секретаркою із старих фільмів все своє життя. Марк розділяв всі мої захоплення, крім друку мемуарів. Я не до кінця розуміла, чому, але про всяк випадок заховала їх. І саме в тому потаємному сховку, під ялиновими дошками підлоги, я знайшла паперовий свиток, пожовклий від часу, скріплений розкритою вже печаткою із зображенням чи то герба, чи ініціалів.

 — Люблю тебе крізь сивий час.

Люблю безмежно, без надії.

Нехай історія про нас

увіковічить наші мрії.

Ти пам’ятай — кохання сила

могутня, нищить перепони.

Попри усе вона можлива,

зруйнує магії кордони

Я пам’ятатиму завжди

тебе, де б ти не був.

В моєму серці тільки ти.

важливо, щоб  не забув…

    Назавжди твоя Марі.

   Це був явно лист кохання до Марка? В душі піднялася буря емоцій. Хто вона? Чи залишилися у Марка до неї почуття? За моїми підрахунками він мав повернутися, але — нікого. Та-а-ак, а, якщо я спробую вийти з хатини всього на один крок, однією ногою? Я відчинила двері, за дверима була веселка — справжнісінька, крізь яку геть нічого не було видно! Цікавість розпирала зсередини і я не втрималась: ступила у веселку і ледве встигла вхопитися за гілку верболозу — у зеленому, теплому ставку! Ні натяку на ліс та хатину! Я вибралась на берег, роззирнулася: навкруги поле, скільки сягає око, і великий, зарослий ставок. Одяг довелось викручувати, проте, наразі мене хвилювало моє непевне становище:

1. Де я?
2. Коли я?
3. Як знайти Марка?

   Десь недалеко закумкали жаби, замріяна чапля стрепенулася  і почалапала в їхній бік, рій набридливих комарів захотів скуштувати моєї крові… Це могла бути ідилія, якби не  мій власний набридливий рій думок. Я не знала, що мені робити, доки вдалині не побачила отару овець, які неспішно прямували додому. Собаки почули мене і кинулися, а за ними пролунав чіткий, спокійний наказ: «Стояти!». Завмерли всі: і собаки, і я. Підійшов вівчар, на щастя, одягнений він був по-сучасному.

—  Що з Вами трапилося? Хто зараз купається в таку пору? - Він накинув мені  на плечі свій кожушок, підставив руку, — Ходімо!

   Дорогою ми познайомилися, я запропонувала перейти на «ти», але він вперто продовжував «Ви».

—  Послухай, я почуваюся незручно, адже ми майже однолітки.

   Хлопець здивовано глянув: «Вибачте, Ви звісно гарно виглядаєте, але все-таки  —  ні». —  Далі ми йшли мовчки аж до села, хлопець запропонував перепочити в нього, поки я вирішу, куди йти. Дав сухий одяг, рушник і відправив приймати душ. Через хвилину з душової долинув приглушений крик, мій крик: «Це — не я!»». Хлопець стенув плечима і продовжував готувати нехитру вечерю. Вечеря пройшла мовчки, під кінець я спромоглася попросити залишитися переночувати, а вранці, мовляв, я піду, бо зараз погано почуваюся. Почувалася я і справді на всі свої п’ятдесят! Оце так домандрувалася – одразу десь двадцять років перескочила!

   Ніч пройшла неспокійно, весь час мучили жахіття, прокинулася аж під обід. На столі: кусень хліба і склянка молока. Я кинулася до дзеркала: «Фу-у-х. Добре, що за ніч не додалося ще років!».