Розділ 5 Анета- внучка Леони?

 Вигляд у дівчини був кепський і трохи дивний: великі темні окуляри, чорний широкополий капелюх, з-під якого вибивалися руді кучері. Вона невпевнено вмостилася на диванчик, почала нервово потирати руки, я протягнула їй склянку води і, поки вона заспокоювалася, побачила погризені нігті, покусані губи, нервове посмикування пальців і відмітила про себе, що тут буде доречною не тільки моя допомога. Але дівчина потроху заспокоїлася і почала розповідати про проблеми на роботі, вдома, які виникли в неї нещодавно і раптово. Раніше спокійний сон перетворився на жахіття, почалися проблеми з пам’яттю. Здавалося б, нічого надзвичайного, допоки дівчина, трохи заспокоївшись, не зняла капелюха і окуляри. У мене з подиву впав блокнот з рук — переді мною сиділа Леона! Ну, звісно, що не вона справжня, але дівчина була схожа на неї, як дві краплі води! Я швидко опанувала себе і запитала про причини такого  термінового вечірнього візиту. На що вона відповіла, що зо два місяці тому її почав переслідувати маніяк, хоча інші його наче не помічали. Він підстерігав її після роботи, говорив, що вона його кохана і вони будуть разом, снився їй у жахіттях, а вчора у поштовій скриньці вона знайшла шкіряну торбинку з дивною рожевою сніговою кулею.

         — Ви можете показати мені цю іграшку?  — спитала я, хоча знала вже правду напевне. Іграшка була із штучним снігом  всередині, від неї, здавалося, віяло чимось магнетичним, а потрусивши її, від сніжинок не можна було відірвати погляд! Я швидко сховала кулю назад, в торбинку.

           — Вам сподобався цей подарунок?

        — Ні, нізащо! Я хотіла віднести її до поліції, але, що я там скажу? Єдине, чого я можу добитись, якщо розповім все — потрапити до лікарні. Тому я вирішила прийти сюди. Моя родина мене не розуміє, а цього чоловіка вони ще не бачили. Навіть відеокамери його не фіксують, розумієте? Я божеволію? Так? Скажіть!

Я згадала порожню труну в підземеллі і враз вкрилася гусячою шкірою — от хто, напевно, переслідує бідолашну дівчину! Але опанувала себе і попросила її описати переслідувача. Здогадки підтвердилися! Отже, Йозеф не втратив надії знайти кохану, де б вона не була.

         — Ви помічали щось дивне навколо себе раніше?, — спитала я. Відповідь була ствердною. Виявилося, що Анета —  художниця. Талант до малювання в неї відкрився ще в дитинстві.

           — Розумієте, я росла в творчій родині: обоє батьків були музикантами. Мені в дитинстві снилися дивовижні картини світу, космічні краєвиди.  Я все це передавала у малюнках. Бабуся, по маминій лінії, жила з нами. Вона щиро захоплювалася тим, що я робила. Годинами могла передивлятися мої малюнки, а над картинами невідомих мені місць, стародавніх вулиць навіть нишком плакала. Вона з дитинства розказувала мені дивовижні історії, в її манерах було щось незвичне, вона ніби зійшла зі сторінок старих романів. Мама розповідала, що бабуся ростила її сама, без підтримки рідних, вони залишилися, як казала бабуся, дуже-дуже давно. Про дідуся ніколи не згадувала, тільки замикалася в собі при згадці про нього. Про свою молодість і дитинство ніколи нікому  не розповідала. Лише на схилі років сказала, що прожила неймовірне життя, в яке ніхто не повірить. А потім попросила відвезти її до пансіонату для літніх людей, хотіла бути серед своїх ровесників і під наглядом медперсоналу. Бабуся перенесла важку травму в молодості і її мучили мігрені та провали в пам’яті. —  Анета задумалася. —  Так-от, я  планувала відкриття  галереї картин в місті. Через недбалість помічників на мене зі стіни впало велике полотно у масивному обрамленні і я одразу потрапила до лікарні.  У мене діагностували струс мозку, перелом руки і рекомендували провести кілька днів у лікарні. Саме там я і зустріла цього жахливого незнайомця. Він представився журналістом і з тих пір почалося переслідування. — Дівчина підвела на мене свої очі і її глибокий погляд пронизав до глибини душі.  —  Скажіть, що мені робити?

    Надворі вже була ніч, у вікно бив осінній холодний дощ. Анета  поїхала додому, пообіцявши зустрітися зі мною через два дні,   а я не могла зібратися з думками. Невже, вона — онучка Леони? Отже, зникнувши біля готелю, дівчина потрапила на кілька десятиліть назад в інше місце! Ці намистини справді здатні змінити долю людини. Добре, що Леона таки зуміла прожити своє життя попри все. Хто цей таємничий дідусь? Йозеф? Ні, ні, цього не може бути, Марк казав, що народження такої дитини неможливе.

   Годинник відбив одинадцяту. Я геть втратила відчуття часу з цією загадкою, але повертатися додому все ж треба. Пуста осіння вулиця, дощ, жовте світло холодних ліхтарів навіяли на мене якийсь страх, що посилювався з кожним пройденим метром. Я ледве стримувалася, щоб не скрикнути від жаху і вже майже біля будинку хтось пройшов повз мене нечутною ходою, залишивши по собі запах терпкий запах хризантем. Я промчала кілька метрів до дверей, мало не виламала їх, зачинила на всі замки і тремтячими ногами підкралася до вікна, щоб ще раз подивитися на вулицю. Темна фігура виросла одразу за вікном. Бліде обличчя чоловіка з темними бездонними очима дивилося просто на мене! Погляд був гіпнотичний — я не могла відвести очі, не могла кліпнути, дихнути, чула удари власного серця, що поступово сповільнювалися…