Розділ 3. Вперед, на пошуки намистин!

   Суботнього ранку, перебираючи речі в шафі, я натрапила на папірець з десятком географічних координат різного кольору та чотири кольорові намистинки — та це ж ті самі «випадково» приховані речі бідолашної дівчини з готелю! Записи  координат рожевого кольору були підкреслені жирною лінією. Взявши до рук смарагдову кульку, я відчула її тепло, яке розливалося по всьому тілу, запах солодких фруктів, який посилювався дужче і дужче і я мимоволі заплющила очі… Враз я відчула себе у тропічному лісі: запахи манго, цитрусових і ще щось п’янке, млосне огортає мене звідусіль. Я почала бачити постаті людей, чути їхні голоси, відчула під ногами піщану доріжку, підняла руку, щоб торкнутися листа пальми. Аж раптом з цього марева мене витягнув голос Марка: «Медитації  суботнього ранку, люба?» Я розплющила очі, кулька випала з рук, зникла і таїнство тропіків розсіялось!

       —Марку, ці намистинки не прості — вони ключ до чогось більшого! Вони — мій ключ до подорожей. Ти відчуваєш запах в кімнаті? Ні? Давай, спробуємо разом!

   Я взяла до рук білу  перлину — враз на мене війнуло крижаним холодом. Я взяла Марка за руку, ми стиснули намистину, заплющили очі та глибоко вдихнули. Враз моє тіло здригнулося від нестерпного вітру та холоду. Я відчувала, що волосся вкрилося тонкою крижаною кіркою, а пальці задубіли! Розкривши повіки, я побачила кучугури снігу, заметіль та постаті, які дуже нагадували  ведмедів. Вдалині чулися голоси людей, перемагаючи холод та вітер, я хотіла підійти ближче та почула: «Ти  теж бачиш? Хто ви? Що ви тут робите?» Раптом мої пальці почали з силою розтискатися і, обпікаюча холодом, намистина вислизнула з рук. Марк хукав на мої руки, розтирав обличчя. Виявилося, що через кілька секунд мої руки змерзли, а з посинілих губ йшла пара!

  — Ти щось почув, відчув, — спитала я Марка.

   —  Ні. Тільки побачив, як ти почала замерзати. Я взяв кульку з твоїх рук і ти повернулася.

   — Так, залишилася невипробуваними рожева та жовта намистини і, на жаль, схоже «працюють» вони тільки зі мною. Давай спробуємо їх, ти ж будеш поруч, — вмовляла я.

   Зручно вмістившись на підлозі, накинувши на плечі плед ( аж раптом знову холод), я взяла до рук жовту намистину, заплющила очі... Шорстка, тепла, вона пахла розпеченим піском. І враз я зрозуміла, що плед зайвий, бо тіло пронизали тисячі сонячних голок-промінців, а розпечене сонце пустелі засліплювало очі! Кулька в руках, здавалося, була розпеченою і я покрутила її між пальцями, бо хотіла ще трохи побути там і раптом краєвид почав змінюватися! Піски зменшувалися, з-під них зазеленіли оазиси, розкинулося велике озеро, а неподалік шумів ліс. В міру того, як я крутила кульку пейзаж змінювався як в калейдоскопі! Я зрозуміла! В захваті я сплеснула руками, намистина випала, а я опинилася в кімнаті. Здається, я почала розуміти, що відбувається. Кожна намистина могла перемістити власника у визначене місце і час. А повернутися можна тільки, випустивши її з рук. Та дівчина, власниця намистинок, могла мандрувати скрізь, куди вони її переносили. Отже, мандрівки можуть бути не тільки випадковими, спонтанними, а усвідомленими, керованими, як колись розповідала Анна! Скільки таких кульок-намистин існує, де їх можна знайти?

   — Марку, Марку! Кулька  може перенести не лише в просторі, але і у часі, достатньо покрутити її у руках!

   Але лихо — голова паморочиться все дужче. Я згадала слова Анни про контакти з об’єктами мандрівок — що ж, за все доводиться сплачувати! Залишилась ще одна малесенька прозора кулька, стиснувши її, я нічого не відчула. Що ж на сьогодні, мабуть, вже досить, а може це кулька нашого реального часу?

   Суботній літній вечір за вікном, в кімнаті не вщухає суперечка!

       —Ти знову збираєшся мандрувати? А-а-а, ти про це недовго подумала! Я включений до твого плану?

     —Марку, любий, насправді все просто. Ми поїдемо у звичайну мандрівку, але по вказаним координатам, знайдемо місце, а там, можливо, буде відповідь. Що скажеш? Ми ж і так хотіли здійснити ще не одну подорож. До того ж підказки розкидані по всьому світу. Ну ж бо!

   Тож наступного ранку ми почали обирати місце подорожі просто —  тицьнули пальцем в аркуш-підказку. Ого! Перші координати — морське узбережжя. Тож за тиждень ми вже мали квитки на кількаденну подорож просторами моря до загадкового місця. Валізи складено, тривожно-млосне очікування круїзного лайнера і ось — ми вже в каюті, дивимось, як віддаляється берег. Від нервового перенапруження захотілось чогось прохолодного і я вийшла на палубу. Вечоріло, хвилі шуміли за бортом, я відчувала себе такою піднесено-романтичною, як раптом перед очима все замерехтіло, почало розпливатися, я протерла очі, розігнала руками хмари комашок і вже в далечі я побачила мерехтливі обриси якоїсь скелі. Здавалося, корабель змінив курс і йшов просто на неї! Я зіщулилася, як раптом плечі огорнули м’яким покривалом і війнув такий запах спокою — Марк — і враз скеля кудись зникла, все заспокоїлося. — Моя мишка - мандрівниця кудись зібралася? — засміявся він — Без мене?...

     П’ять днів  мандрівки промайнули швидко. І ось ми вже сходимо на берег. — «Після Вас, мадам,» — Марк іронічно вклоняється і я йду поперед нього. Підступний каблучок ламається і я вже у позі гуски-невдахи на землі. Ну, в принципі, нічого дивного — в усі серйозні моменти я виступаю особливо яскраво.

           —Забила ногу?

          —Ні. Скоріше подряпала. Неприємно ж то як! — Подивившись краще, я не повірила своїм очам — плитка на причалі нагадувала дивну мозаїку. Два великі брунатні камінці викотилися зі своїх лунок. Взявши їх до рук, я відчула різкий запах імбиру, в голові запаморочилося і промайнула здогадка! Так і є, це фантастичні намистинки, а координати на аркуші — це позначки місць, де їх можна знайти! Цими плитками була вмощена вся площа морського порту. Неймовірно!