2

Настя пропустила дві пари, тому що не змогла змусити себе вийти з читального залу. З нею коїлося щось дивне. Ненормальне. Лякаюче.

Світ став більш контрастним і менш насиченим. Тіні згустились і поглинали світло без залишку, штучне освітлення було надзвичайно яскравим, відблиски на лакованих поверхнях меблів сліпили очі. Зелене листя кімнатних рослин посіріло і потьмяніло. Небо за вікном вражало блідістю, біле сонце насилу пробивалося крізь свинцеві хмари. Обличчя та інші відкриті частини тіла людей вицвіли і нагадували старі кольорові знімки.

Настя пішла в дальній куток, сховалася за широким листям фікуса. Вона не вживала ні психотропних речовин, ні ліків із сильними побічними ефектами, а тому списала те, що відбувалося, на «нервовий зрив» – поняття розпливчасте, неоднозначне для різних людей. Що ж іще це могло бути? Не запустили ж у корпус галюциногенний газ!

Чекаючи, поки «саме пройде», Настя від руки написала реферат і майже закінчила самостійну роботу. Сидіти, втупившись у книги, було не так страшно, як озиратися, розуміючи: ситуація погіршується з кожною хвилиною.

Потім у ручці закінчилося чорнило. У недавно купленій ручці, між іншим! Брак трапився, напевно. Або виробники зовсім совість втратили.

Майже годину Настя просто читала, докладаючи серйозних зусиль, щоб не помічати, як під ногами бігають безформні сірі істоти розміром зі щура, як зал заплітає біляста павутина, як під стелею колишеться брудно-жовтий туман, як із підлоги висовуються землисті щупальця і як від усіх присутніх розходяться гострі промені чорноти.

Потім з'явився сусід по столу – повільний безформний клубок темряви, що ніби намагався заглянути через плече, і Настя, неакуратно покидавши книги і записи в сумку, кулею вилетіла в коридор.

– О, Настюхо! – З буфета, наминаючи пиріжок, ішов Гена Сенін. – Жива, супер. А ми тут переживаємо, навіть фізру пропустили. Ти як?

З Геною Настя близько не перетиналася – у нього була зовсім інша компанія, тому питання викликало здивування.

– Нормально. – Не розповідати ж про дивні видіння? Група таке до кінця життя не забуде. – А що?

– Ми думали, стара вас із Вовкою прокляла по-справжньому, – невиразно повідомив Гена, явно не збираючись переривати трапезу. – Ти пропала, Сірого швидка забрала… Слухавку чому не береш?

– Я в читальному залі була, телефон виключила. – Навколо одногрупника розходилася слабка бліда хмаринка, і Настя докладала зусиль, щоб не витріщатися занадто помітно. – А що з наступною парою?

– Гуляємо. Деканат відпустив через Вовку, всім порадили в поліклініку сходити. Ну, як порадили… Наказали. Так що нікого вже немає, Настюхо, додому розбіглися. Не віриш? Старосту набери.

Вперше в житті Настя не хотіла нічого перевіряти і уточнювати. Навіть якщо Гена обманював, це було як подарунок долі. Сьогодні можна повірити і піти, щоб пересидіти кошмар удома, в компанії нестерпно солодкого гарячого шоколаду і якого-небудь серіалу, а завтра буде новий день, напевно звичайнісінький. А якщо ні… Ех, краще про це навіть не замислюватися.

– Що сталося з Вовою? – Цікавість перемогла і побоювання, і бажання скоріше зникнути з корпусу. – Травмувався на фізкультурі?

Гена дожував пиріжок і почав бренькати в кишені монетами, поглядаючи на автомат з напоями.

– Наврочили Сірого, – заявив на повному серйозі. – Сама знаєш, я в таке не вірю, але стара точно щось із ним зробила. Він же найздоровіший у групі, його ніщо не брало, а тут за секунду зліг. Уявляєш, виходимо ми з роздягальні, а назустріч препод. Злющий! Ну як з ланцюга зірвався. Вовка йому: «Сан Саничу, здрастуйте! Ніну Іванівну шукаєте?», а всі ж уже в курсі, що Нінка з ним нагулялась і пішла до охоронця з адміністративного корпусу. Препод так глянув… Ну ось реально як вбити хотів. А Сірий посміхається і падає прямо на порозі. На швидкій сказали, вони й гадки не мають, що з ним. Усі показники в нормі, а Вовка як овоч. Ти дивись там, Настюхо, стара відьма з тебе починала.

«О, так, з мене… Краще б я була на місці Вови», – Настя зіщулилась, сховала тремтячі руки в кишені.

– Куди його відвезли? – запитала з усією байдужістю, яку змогла зобразити.

– У Десяту, ми ж до неї приписані. Староста дзвонила, він вже ніби очуняв трохи, брат його додому забрав.

– Ясно…

– І ти йди додому, Настюхо. Або до гадалки якоїсь.

– Ще свічку запропонуй поставити, – огризнулася Настя і подумала, що це взагалі-то непогана ідея. Нічого іншого все одно на думку не спадало.

Гена помітно образився.

– Роби як знаєш, – буркнув неприязно. – Я правду сказав. Мене тато ще на першому курсі попереджав щодо старої відьми, то я теж не вірив.

Його довга худа постать у модному пальто, рваних джинсах і черевиках на товстій підошві давно зникла за поворотом коридору, а Настя все стояла біля стіни, стискаючи важку сумку, і не наважувалася зробити крок у вир тіней.

«Я не можу стовбичити тут вічно. Додому. Так, мені треба додому. Це допоможе. Завжди допомагає», – вона квапливо вийшла з корпусу і майже побігла по мокрій, місцями позбавленій асфальту доріжці до воріт, з жахом уявляючи, яке пекло творитимеся у переповненій маршрутці.