Епілог

Як і завжди останнім часом, я ховалася у майстерні. Вже навіть не могла пригадати, хто саме — Роза чи леді Ксажевська, — зазначили, що малювати із розбитим серцем легше. Але погоджувалася із цим твердженням повністю. Після дня судового засідання, я не бачила Патріка три тижні та чотири дні. Я б і години порахувала, але не було сил. І, як би це не смішно виглядало, часу.

Виставка закінчилася десятого вересня і до мене повернулася тільки одна єдина картина. Ні, не кровожерлива із німфами, і не «Незаймана пристрасть». Додому приїхав пейзаж. Все інше було розкуплене. Якийсь таємний поціновувач мистецтва придбав «Пристрасть» аж за півтори тисячі золотих — це було нечуваною сумою. Більшість полотен Катарини Ксажевської коштували значно більше, проте вона була знаваною мисткинею, а я — лишень баронеса, відома тільки скандалами та розпусною поведінкою.

Але вперше за останні десять років я відчула справжню свободу. Більше не треба було рахувати кожну копійку та вносити мізерні суми на рахунки кредиторів. Я закінчила цю довготривалу історію і нарешті могла зосередитися на маєтку Корнер і почати повертати йому пристойний вигляд. А ще тепер я мала змогу платити своїй прислузі достойну платню. Навіть без допомоги маркіза Джоя. Додавши до суми за «Незайману пристрасть» вартість інших проданих картин, я нарешті розрахувалася по всіх батьківських боргових розписках. Дихати стало легше, проте без рудого красеня — все одно боляче.

В теці, що була прощальним подарунком від Патрика, я побачила цікаві відомості щодо загибелі моїх батьків. Думала, що це він п’яний вирішив самостійно кермувати коляскою, не впорався з кіньми й злетів у прірву, забравши із собою дружину. Всі десять років я звинувачувала батька в смерті матері. Але насправді трагедія сталася через шпигунські інтриги нашого королівства та сусідньої імперії. Звісно, якби в барона вистачило сили волі не коритися тяжінню до алкоголю та ставок на кінних перегонах, йому б не довелося вплутатися у жорстокі політичні ігрища. І він, і матінка б залишилися живими. Та це вже минуле і виправити нічого не можна. А моє життя тривало.

Кілька днів тому повірений передав мені папери. Будиночок на Бузковій вулиці знов став моїм. Вествуд, вочевидь, був ображений настільки, що погордливо відмовився і від моєї вдячності і від подарунка. Та який то подарунок? Якщо чіплятися до дрібниць, то родина Вествудів його придбала. Але навіть за таких умов Патрік гидував прийняти від мене хоч щось на знак вдячності. І хоч було за що сказати «спасибі» цьому чоловікові, та йому це було не потрібно.

З Катариною ми вирішили призначити мою наступну виставку влітку. Якраз мала змогу написати нові картини, продумати якусь ідею і, можливо, вкласти у виставку смисл, зробити важливий посил. Здавалося, що часу було вдосталь, але я чудово розуміла, що натхнення — річ непевна, а життєві обставини в будь-який момент могли зробити підніжку або штурхонути в спину. І я писала. Від самого ранку і аж доти, поки темрява не накривала місто.

Останнім часом з-під моїх пензлів виходили маленькі жанрові картини. Якщо їх скласти одна за одною, то можна подивитися неначе справжню виставу. Ціле життя було відображене на цих невеличких полотнах. На першій — рудий чоловік у срібному камзолі підводив до вівтаря жінку у світанковій сукні, а на останній — ця сама пара, тільки вже через багато років, сиділа у кріслах на ґанку й спостерігала, як бігають подвір’ям маєтку онуки.

Я намалювала життя, про яке мріяла, але яке ніколи б не змогло перетворитися на правду. Хоча б ось так, посеред різких мазків та яскравих фарб я мала змогу бути щасливою. Тепер це намальоване життя підсихало на триногах, очікуючи на свою подальшу долю — бути схованим десь на горищі, або виставленим на позір усього королівства в галереї. Я ще не вирішила. Шкода, що намальоване життя ніколи не перетвориться на справжнє.

Мене ніхто не відволікав від роботи. Тільки Джинна приходила й приносила обіди, коли зрозуміла, що господиня скоріше впаде без сил від голоду, ніж покине свій храм мистецтва.

Кузен після засідання суду в маєтку не з’явився. Його камердинер зібрав усі речі, не забувши про дорогоцінний шкіряний плащ, та поїхав слід за господарем. Куди саме — я не знала. Та мені навіть цікаво не було! Хіба що обурювало — цей поганець уникнув покарання. Ми таки ходили із Джинною до правоохоронців, проте наші заяви полишили без уваги, адже покоївка сама могла зваблювати поважного пана, а коли він відмовив — ображено звинуватити. На додачу, самого ж зґвалтування не відбулося, а отже і говорити було нема про що. Я тиснула, сперечалася, наполягала, проте все марно. Мені не сказали прямо, що з моєю репутацією свідок я кепський, проте відчувалося в кожному слові, у кожному погляді й посмішці. Все це обурювало неймовірно і я вже точно знала, що наступне ми будемо виборювати з «папільйотками».

Найджел, на шлюб із ким покладала великі надії Джинна, поїхав слідом за своїм господарем, затримавшись тільки на час, якого вистачило для збору речей. І від цього теж було гірко. Я зробила нещасними не тільки нас із Патріком, а й наших слуг.

Єдине, на що я сподівалася і про що молилася — біль з часом мав зменшиться. Так завжди було. Зрештою, я ж змогла оговтатися після розставання із Маркусом. Тож, мала пережити і цей болючий розрив. Спадало на думку, що маркіза я ніколи й не любила по-справжньому, бо тоді розпач минув доволі швидко. З Патріком швидко не виходило.

Спочатку я невимовно картала себе, потім ще сильніше ображалася на нареченого, тепер ці пристрасті перетворилися на тупий, але постійний біль. Я малювала, дихала, щось їла. Жила! Проте життя немовбито втратило усі кольори. Та особливо змучувало, що в ньому більше не було жовто-гарячого.