Розділ 20. Патрік

Майлз засідлав мені Фускуса без зайвих питань. Хіба що зацікавлено поглядав, сподіваючись, що я таки зламаюся під хвилею цих поглядів та розкажу останні новини. Проте ці новини вже не були моїми і всі подробиці щодо майбутнього маєтку, мала розповідати сама господиня дому.

При згадці про Дафну серце ухнуло кудись донизу, в самий живіт, і наче закрутило виром все всередині у болючий джгут. Новина, яку вивалив шкіряний кузен привселюдно, боляче вдарила. Я збрехав не тільки тоді, на самому засіданні, з баронесою теж не був відвертим до кінця. Я не почувався використаним, мені здавалося, що мене продали. За безцінь. І від того ставало ще гірше, ще кисліше у роті.

На додачу, я не знав — куди себе подіти. Проблеми нареченої (дідько! Це ж тепер треба було йти до святого отця й просити розірвати заручини…) так чи інакше були вирішені. Тереза, хоч і не з’явилася досі, проте офіційно знайшлася. Всі мої ділові справи були в повному порядку і зайвої уваги не потребували. Це літо в Ізідорі виявилося як ніколи вдалим, і я не тільки підтримав те, що вже мав, а й набув. На півдні, біля самого кордону, відкрили нове родовище і я вклався у його розбудову. Не тільки моєму батькові займатися дорогоцінним зеленим камінням, його син матиме частку у видобутку сапфірів. Поки що невелику, але хто знає — як піде далі.

Тож тепер мені було геть нічого робити. Та навіть піти не було куди! До батьків, особливо після останньої новини, повертатися не було бажання навіть більше, ніж раніше. До баронета Беллоуза? Можливо, але я не був налаштований на довгі розмови, а друг обов’язково припхався би зі своїми порадами. Власного житла я досі не мав.

Хотілося нестися світ за очі, пришпорити коня й скакати аж за обрій. Проте лють затуляла очі червоним маревом й дозволити собі подібне було ризикованим. Я хотів, щоб перестало боліти, а не скласти голову. Довелося повільно їхати, поринувши у важкі тягучі думки. Фускус неквапливо перебирав копитами, а я навіть не дивився, куди він мене віз, аж доки ми не зупинилися. Роззирнувся навколо і з вуст зірвався смішок — бісова коняка привезла мене під двері будинку мадам Фуко. Історія повторювалася. Або коло замкнулося — з чого все починалося, тим і завершується.

До мене підійшов конюх і я зістрибнув на землю, передаючи чоловікові поводи. Сам ще не зрозумів, нащо вирішив залишитися. Хол зустрів мене прохолодою, приглушеним світлом та ароматом пачулі. Тут завжди пахло чимось важким, з нотками ойранських гаремів. Я не чекав пишної зустрічі й без супроводу зайшов до вітальні. Зазвичай, гості не затримувалися на низеньких диванчиках, обтягнутих марсаловим оксамитом, але сьогодні один з них був зайнятий.

Біловолосий кремезний чолов’яга сидів, закинувши ногу на ногу, та пив щось із важкого кришталевого келиха. Помітивши мене, чоловік усміхнувся та підняв свій напій у вітанні. Та що ж таке? Вочевидь, боженька вирішив мене за щось покарати, зіткнувши саме сьогодні із маркізом Маркусом Освальдом Джоєм.

— Пане Вествуд, — простягнув колишній коханець моєї майже колишньої нареченої, — який сюрприз побачити Вас у такому місці. Приєднаєтеся?

Я сів у сусіднє крісло та оглянув чоловіка — він був п’яний, як чіп. І коли тільки встиг? Судове засідання завершилося пару годин тому, а на ньому Джой був абсолютно тверезим. Це мені було точно відомо, адже він сидів поряд із Кевіном, а я до нього підходив під час перерви.

— Пане Вествуд, — пролунав від сходів низький млосний голос, — яке щастя бачити Вас знову!

Мадам Фуко, у своєму незмінному пурпуровому халаті наближалася до нас.

— Бажаєте бренді? Чи може червоного вина?

— Холодну воду із м’ятою, лимоном та огірком, — промовив я і спіймав на собі презирливий, каламутний від випивки погляд.

— Як забажаєте, — вклонилася жінка. — Вам, як завжди? Дівчина звільниться за годину, але можете обрати будь-яку іншу.

— Я подумаю, — усміхнувся до мадам. Менш за все мені хотілося зраз дівчину. Досі не міг зрозуміти, чому вирішив зайти. Але відмахнувся від цих роздумів — вони вже були і відповіді я не знайшов.

— То що ж привело в цей палац розпусти та насолоди щасливого нареченого? — на сп’янілому обличчі розквітла зневажлива усмішка, наче маркіз дивився на бруд під своїми чоботами. Раптом чоловік захихотів: — Аааа, ти не витримав жорстокого удару долі? Хлопчисько образився, що збанкрутіла баронеса вирішила за його кошт підправити власне скрутне становище?

— Хіба ти своїм коштом не підтримував її становище навіть після розставання? — насправді, я хотів врізати цьому пихатому йолопу, але битися з п’яницею, що мав ледве на ногах триматися?

— Ось такий я добросердний, — маркіз гикнув і знов розплився у ґлузливій посмішці. — Завжди підтримую дівчаток у біді. То мишку-баронесу, то руду авантюристку.

Руки ніби самі собою стиснулися.

— Про що ти кажеш? Що з Терезою? — за Дафну я хоча би був упевнений, що з нею все в порядку. А от натяк на сестру мене непокоїв.

— Ти диви, як напружився. Нічого з твоєю сестрою не трапилося. Принаймні, нічого смертельного. — Маркус стенув плечами. — Але буде розумнішою на майбутнє. Цей світ жорстокий до всіх, а до юних панянок особливо.

— Що з нею?

— Про це ти можеш дізнатися в листі. Я передав його особисто пану Вествуду. Та ти, наче безвусий юнак, втік з дому й не спілкуєшся із батьками.