Розділ 18. Патрік

Карета повільно їхала до будівлі суду. Дафна поривалася їхати спочатку до судового заступника, проте доки ми були «трошки зайняті», пан Пенроуз надіслав листа, де зазначив, що краще нам зустрітися вже на місці. Баронеса розстроїлася, проте сперечатися не було з ким. Хіба що я спитав, чому для неї стало так важливо якнайшвидше побачитися із заступником, але жінка лише пробурмотіла щось про нові неочікувані відомості.

Я б залюбки випитав з неї всі подробиці, але спочатку було не до цього, а тепер разом із нами в кареті сидів клятий кузен. Його присутність неабияк здивувала нас обох. Ані я, ані Дафна не очікували, що в Кулпеппера вистачить нахабності після всього, що сталося, їхати разом із нами. Проте цей кнур заявив, що він не може їхати верхи, адже зазнав душевної та тілесної наруги. А ми, як винуватці, мали б робити для нього значно більше.

Придушити Берріла хотілося так, що свербіли руки. І це найбільше, що хотілося для нього зробити. Можливо, він щось таки побачив у моєму погляді, адже замовк, проковтнувши більшість своїх дурнуватих вимог. Я дивувався, адже ця людина робила вигляд потерпілого із такою майстерністю, що не здивувався б, якби всі навколо почали його жаліти і звинувачувати покоївку, що це саме вона винна у всьому і взагалі, то в них такі ігри, а ми із баронесою нахабно завадили закоханим насолоджуватися спілкуванням.

Перевів погляд із Кулпеппера, що забився в самий кут і тримався на найбільшій, яка тільки була можлива в даних умовах, відстані від Дафни. Не дивлячись на яскравий новий камзол, який нібито мав робити з нього імпозантного чоловіка, Берріл виглядав кепсько. Ніс його розпухнув, губи були розбиті, а навколо ока розливався чималий синець та набряк, роблячи чоловіка схожим на жертву нападу диких бджіл. Я непогано йому напіддав, але відчувалося, що цього недостатньо.

 Баронеса Корнер теж не поспішала сідати ближче до кузена. Більшу частину шляху жінка вперто дивилася у вікно і намагалася не зустрічатися зі мною поглядами. Я усміхнувся — в чомусь був навіть вдячний шкіряному Кулпепперу, адже саме через його вчинок я нарешті наважився завітати до жіночої спальні і не піти швидко.

В ту мить мене тягнуло або прикінчити мерзотника, або розчинитися у часі та просторі із жінкою, яка майже кожну ніч приходила до мене у сни. Я обрав друге, вважаючи, що навіть сама присутність леді поряд вгамує злість. На додачу, Дафна виявилася у ванній: мокра, гола і така приваблива. Якби вона сказала «ні», я б покинув її кімнати. Але жінка супротиву не чинила. Шкода, що було замало часу, та я щиро сподівався — ми ще його матимемо й надолужимо все, чого не встигли.

Зараз баронеса сиділа виструнчена, ніби до спини була прив’язана палка, та вчепилася обома руками у скриньку, яку тримала на колінах. Темно-синя сукня не була кричущою і виглядала цілком влучною для відвідин судового засідання, проте жіночі принади не приховувала. Дафна зібрала волосся у високу зачіску та додала невеличкий капелюшок зі смугастою пір’їною. Я приховав смішок за кашлем — не час та не місце думати, а тим паче натякати жінці, за яких саме обставин нам могла стати в нагоді ця пір’їна. Хіба що зауважив, що я в своєму синьому камзолі і вона в синій сукні чудово виглядали разом.

Нарешті, хоча б від цих слів, жінка відволіклася від споглядання осені за вікном, яка наступила за календарем, але продовжувала бути спекотною та сонячною. Дафна, зіткнувшись із моїм поглядом, почала червоніти. Ця її сором’язливість притягувала та дивувала одночасно. Після того, що між нами відбулося, сором був геть недоцільний, але зашарілі щічки хотілося цілувати, поступово спускаючись нижче… Я посовався, намагаючись зручніше сісти — це було складно. А через непристойні думки дорога видавалася нескінченною.

Головна площа Дори вирувала. Швидко поспішали служниці в коричневих сукнях та із кошиками в руках, бігали хлопчаки, продаючи газети усім бажаючим та вигукуючи найголовніші заголовки. Поважно прогулювалися леді з парасольками, ховаючи обличчя від не по-осінньому яскравого сонця. Джентльмени теж були. Хтось прогулювався разом зі своєю дамою, хтось стояв із невимовним виразом обличчя, вступивши у кінську купу.

Але найбільший натовп зібрався поряд із будівлею суду. Були навіть «папільйотки» з плакатами, що робило все це дійство схожим на мітинг за права жінок.

— Ти знала, що вони тут будуть? — спитав я в Дафни і жінка, не розуміючи мене, теж оглянула це збіговисько. Що відчувала жінка в цю мить невідомо. На обличчі одночасно з’явилися усмішка та переляк. Баронесу можна було зрозуміти, адже ми обоє не очікували, що це засідання підніме таку хвилю інтересу.

— Не знала, — похитала головою. — Ба більше, я нікому не казала навіть про самий факт засідання, не те, що про час його проведення.

— Очевидно, це не залишилося таємницею, — усміхнувся я. — Ти готова?

— Ні, — нервово хіхікнула Дафна, — але ж вибору я все одно не маю.

Я кивнув — додати було нема чого. Карета тим часом зарипіла старими ресорами та повільно зупинилася. Всередину доносився гамір натовпу. Щось кричали «папільйотки», щось було чутно від чоловіків, які намагалися відстоювати патріархальні традиції. Це було дивно. Не те, що деякі чоловіки зібралися заради цього, а що брали приклад з жінок, яких у своїй більшості і за людей не вважали.

Розчахнув дверцята і побачив, як від головного входу до будівлі суду нам на зустріч швидко крокував пан Пенроуз у супроводі приставів. Я зіскочив на бруківку та простягнув руку Дафні.

— Можеш залишити свій скарб, я подам, — почулося з салону кректання Кулпеппера.