Розділ 17. Дафна

Мене колотило. На додачу, я не спала майже всю ніч, прокручуючи в голові можливий розвиток подій на засіданні суду. Сумнівів не було, пан Пенроуз — вправний судовий заступник і зробить все можливе, тільки б довести справу до потрібного мені фіналу, проте все всередині здригалося в очікуванні чогось по-справжньому жахливого.

Тільки перші сонячні промені визирнули з-за обрію, а я вже підвелася та ходила кімнатою. Лежати чи сидіти сил не було. Я б залюбки пішла до майстерні і зробила якийсь ескіз — оранжерея мене завжди заспокоювала, — але часу не було. Засідання було призначене на десяту ранку, а ще треба було зібратися, завітати до судового заступника і вже разом із ним їхати до суду.

Раптом згадалась скринька, яку мені принесли майстри після завершення відновлення малого особняку. Я так досі її і не відкрила. Можливо, саме її вміст відволіче трошки від глевких думок.

Підійшла до шафи та розчахнула дверцята — скриньку я сховала в глибині, заставивши її коробками із взуттям та для капелюшків. Пальцями пробіглася по вирізьбленим малюнкам та потягнула до себе. Мій скарб був не дуже важким і я поставила його на чайний столик. Здавалося, що ми зі скринькою сторожко спостерігали одна за одною. Спробувала відкрити, проте вона виявилася зачиненою. Я оглянула замкову щілину — в мене не було жодного ключа, який би підійшов до такого замка. А відкривати за допомогою шпильок не вміла. Але таких ключів не було… Не було?

Я підхопилася з крісла, накинула халат на плечі й понеслася до батьківського кабінету. Там, в нижньому ящику стола вже більше десяти років лежала зв’язка ключів, які не підходили до жодного замку. Проте викинути їх так і не піднялася рука. Мені здавалося, саме там я колись бачила зовсім невеличкий ключик, який цілком міг підійти до замкової щілини скарбнички.

Весь будинок ще спав, і я йшла порожніми мовчазними коридорами, не переймаючись, що хтось мене побачить ось таку: розпатлану та в халаті. Зв’язка була саме там, де я і пам’ятала. Схопивши її, неначе дорогоцінний скарб, я покрокувала назад. Проте раптом зупинилася біля вузьких дверей, за якими зазвичай Джинна тримала приладдя для прибирання. В тиші, що панувала в маєтку, я чудово розчула якесь вовтузіння та придушене жіноче «ні!». І, ніби на противагу, хрипке чоловіче: ніхто не дізнається!

Схопивши канделябр, що стояв неподалік, я розчахнула двері до комірчини. В кімнатці загриміло, почали падати віники та ще якесь дрібне приладдя. В світлі, що падало з-за моїх плечей крізь двері, постала жахлива картина. Кузен, щоб йому горіти в пеклі якомога швидше і якомога довше, затуляв рота моїй покоївці однією рукою, а другою намагався задерти поділ сукні.

Часу на роздуми не було. Кулпеппер повернувся до мене й вилаявся, я ж заголосила, неначе відспівувала чиюсь загублену душу, й перетягнула мерзотника срібним канделябром. Перший удар прийшовся в плече і я просто тішилася, що не промахнулась, а монстр нарешті випустив зі своїх пазурів нещасну жертву.

Чоловік, вочевидь, вирішив не полишати мій напад без уваги та  пішов на мене — я знов замахнулася, хоч і розуміла, що у прямій боротьбі програю. По-перше, ніхто мене не вчив битися, а по-друге, кузен був мене вищий на голову і візьме зростом та силою.

Але Джинна вже оговталася і теж не розгубилася — вхопила перше, що потрапило під руку й почала шмагати кривдника по спині, відволікаючи від мене і даючи змогу перейти в черговий наступ. Комірчина наповнилася чоловічим риком та жіночим вереском. А ще пір’ям з піпідастру, який Джинна використала в якості зброї.

— Тебе повісять за те, що ти, жалюгідна прислужниця, підняла руку на благородну особу, — просипів Кулпеппер, озираючись в пошуках чогось, що б допомогло захищатися від наших ударів.

Раптом чоловічі очі розтулилися ще ширше і навіть рот привідкрився, неначе від жаху. Він вже не чинив опору, як і не робив спроби напасти. Я швидко озирнулася, сподіваючись, що ця заминка не вартуватиме мені підбитого ока клятим кузеном. Проте на порозі стояв Патрік. Босий, з розкуйовдженим рудим волоссям і вбраний в одні тільки штани. На мить я задивилася, огладжуючи поглядом міцний рельєфний торс та плаский живіт із тонкою стежкою рудого волосся, що стікало за пояс. Вествуд мовчки дивився на нас і у смарагдових очах розгоралося полум’я, варте самого пекла. Він був схожий на янгола помсти, готового карати кривдників без жалю.

Поставивши канделябр на підлогу, я майнула уперед, більше не боючися отримати копняка від Кулпеппера (але насилу стримуючи себе, щоб самій не пнути мерзенного кузена), схопила свою камеристку за руку та потягнула назовні. Патрік відступив на крок, даючи нам можливість пройти, а коли ми нарешті вийшли, то зайшов до комірки й причинив двері.

Не відомо, що чоловік збирався розгледіти в темряві, але кімнатка була невеличкою, тож якщо Патрік вирішив повчити Кулпеппера хороших манер, промахнутися буде складно. Ніби на підтвердження моїх думок, з-за дверей почувся удар і виск.

— Ти вибив мені око! — верещав кузен.

— Ще навіть не починав, — голос Вествуда був схожий на розкот грому, — було б непогано (звук удару) викликати тебе на дуель (черговий стусан) та пристрелити, як скаженого пса, але на тебе навіть кулю шкода витрачати. (Ще кілька ударів) І часу.

За кілька хвилин Патрік розчахнув двері та вийшов назовні, потер садна на кулаках, вклонився нам обом.

— Ви в порядку?

— Так, — промимрила Джинна, а я тільки кивнула. Сил на розмови не було.