Розділ 15. Дафна

Я викладала мастихіном* на палітру різні фарби. Деякі змішувала, отримуючи геть нові відтінки й тони. Я горіла, палала живописом. Проводила в майстерні чи не кожен день і малювала, малювала, малювала.

Відтоді, як до маєтку Корнер завітала леді Катарина Ксажевська, минуло більше місяця. Вже завтра мала прийти осінь. А ще минуло цілих три тижні, як картини мого авторства виставили у блакитній залі міської галереї. Моя «фея-хрещена» забрала все, що було готове на той час. Навіть не дуже пристойну картину із Патріком та мною. Я намагалася чинити супротив, проте жінка була невблаганною.

— Це чи не найкраще твоє полотно, — говорила вона, — тим паче, не так вже й зрозуміло, хто саме тут зображений. Ми назвемо картину «Незаймана пристрасть».

— Хіба таке буває? — не повірила я своїм вухам.

— Господи, Дафно, я тебе прошу! Це ж мистецтво. Ти можеш замалювати чорною фарбою усе полотно, начвеньдяти зверху світлих плям і назвати «Корови на нічних схилах Альмаганських гір». І всі будуть аплодувати стоячи й обговорювати невимовну майстерність та неймовірну глибину художнього замислу.

Після такої заяви я перестала сперечатися і стала погоджуватися на все. Зрештою, якщо найвидатніша мисткиня Ізідори зазначила, що мої роботи варті того, щоб їх виставити в головній галереї столиці, то вона точно розуміла — що робить. І була впевнена в успіху.

А потім, вчергове запросивши мене до себе, леді з гордістю розповідала, як кілька відвідувачів влаштували цілий аукціон та за малим не побилися через цю «Незайману пристрасть». Один лорд планував придбати її у особисту колекцію і нікому не показувати. Інший, віконт, навпаки збирався повісити картину у подружній спальні. Від цієї заяви мене трошки перекосило. Не впевнена, що якби Патрік приніс до нашої спальні картину із коханцями, то я б зраділа.

Патрік… Після тої слабкості в оранжереї і моїх слів, чоловік більше до мене не наближався. Ясна річ, він не почав від мене ховатися або уникати зустрічей, але тримався дуже офіційно й зайвого собі не дозволяв. Колись я наївно думала, що отримавши нарешті насолоду, лихоманка за рудим красенем мине, але вона тільки почала палати ще сильніше.

Я нервувалась, але не через виставку. Вона проходила доволі тихо й в газетах майже не висвітлювалася. І така ситуація мене поки що тішила, адже це не мій бенефіс, я лише запрошена гостя на святі Катарини Ксажевської. Та і зайва увага була мені зараз ні до чого — засідання суду назначили на п’яте вересня. Чим ближче підходив цей день, тим сильніше всередині закручувався крижаний джгут у недоброму передчутті.

От і сьогодні, замість ретельної підготовки до балу, який влаштовувався у королівському палаці на честь спадкоємця, я стояла біля мольберту й розчинилася у творчому натхненні. Сьогодні з-під моїх пензлів виходили іриси. Але не тільки вони.

Ніжні пелюстки спліталися в силуети і, якщо добре придивитися й додати крапельку уяви, то можна було роздивитися пару, яка сплелася у пристрасному танго. Або самотню леді, що роздивлялася себе у квітці-дзеркалі. Ніжну юнку, що гойдалася на гойдалках-стеблинах. І навіть поважну стару пані, яка завершила свій земний шлях і йшла, спираючись на тростину, кудись за обрій, слід за сонцем, яке закінчувало свій біг.

Але все це міг побачити та відчути виключно той, хто хотів серед буденного віднайти надзвичайне. Для всіх інших — це було звичайнісіньке полотно, заповнене темно-фіолетовими квітками з сонячно-жовтими серцевинами та соковитим зеленим листям та стеблами. Це виглядало так, ніби ображена леді не прийняла, відкинула оберемок квітів, вони розсипалися підлогою і саме цей момент зобразила художниця.

Хіба що тільки портрет молодого Вествуда так і залишився незавершеним. Я більше не кликала його до майстерні, а він не наполягав. Здавалося, що ми обоє злякалися пристрасті, що спалахнула між нами, і боялися повторення. Але я ж не з лякливих! Навпаки, це палке затьмарення ніби відкрило нову мене, дозволило поглянути на себе й навколишній світ геть іншими очима, побачити перспективу. І ця перспектива мені подобалася.

А якщо вже не обманювати хоча б себе, то мені подобалося бути нареченою. І Патрік мені подобався дедалі більше. Не дивлячись на його відстороненість і навіть прохолодність, цей молодик був завжди поруч, підтримував, надихав, вселяв впевненість. Так, руками не торкався зайвий раз і пристрасних натяків не робив, але де б я не була, він слідував, неначе тінь, що була готова сховати й захистити від буремного світу.

Мені не було з чим порівнювати — з Маркізом Джоєм ми не мешкали в одному будинку і наді мною не нависала худорлява, але не менш хижа від того постать кузена Кулпеппера. Та якщо всі союзи між чоловіком та жінкою ось такі: з підтримкою, з повагою, з полум’ям в очах, без насильства та знущань, то я залюбки поринула б у такі відносини. Я б мала за щастя стати леді Вествуд.

— Леді, — в двері майстерні зазирнула Джинна, — за три години Ви маєте виїхати.

— Дякую, — я визирнула з-за картини, — вже майже закінчила.

— Тоді я почекаю, — поважно промовила дівчина і увійшла досередини. Встала біля дверей та склала долоні на подолі. Я усміхнулася. Було зрозуміло, що Джинна не повірила моїм словам і цілком справедливо вирішила не полишати господиню наодинці із натхненням.

Справедливо, адже я дійсно могла втратити лік часу і просто не з’явитися на балу. І цього дозволяти собі було неможна. По-перше, мене запросили офіційно з палацу. А по-друге, це був перший наш з Патріком спільний вихід у світ. Навіть не дивлячись на таємні мотиви наших заручин, перед людьми і богом ми мали стати один одному за чоловіка та дружину.