Розділ 14. Патрік

 Якби маєток Корнер населяло більше людей, сьогодні вранці він би гудів та дзижчав, неначе розбурханий вулик. Проте прислуги було небагато. Тим паче, роботи після покращень будинку стало значно менше, а отже ніхто не гоцав із відрами або нічними чашами від самого світанку. Щасливою була не тільки прислуга, а й усі мешканці.

Хіба що окрім Берріла. Я очікував (та всі очікували!), що кузен Кулпеппер нарешті знайде собі камердинера і вже полишить у спокої Майлза. Спершу Берріл намагався змусити Дафну цим зайнятися. Але жінка порадила йому почати з найголовнішого і запросити до особняку економку, яка б усім цим опікувалася та знайшла б нарешті чоловікові гідного слугу. Хто б сумнівався, що після відмови він завів знайому пісню, буцім-то він опікун… Та баронеса швидко горло тій пісні причавила, заявивши: я підопічна, а не підлегла.

Мені подобалася невимушена жвава атмосфера, яка зазвичай панувала в маєтку Корнер. Особливо коли кузен спав чи десь вештався. І я щиро сподівався, що і сьогодні пан Кулпеппер кудись пошвендається по надважливих справах і не заважатиме чи не найголовнішій події в житті Дафни — візиту Катерини Ксажевської.

Вочевидь, перед приїздом кумира, баронеса Корнер не на жарт нервувалася, адже навіть не спустилася до сніданку. Довелося спостерігати за віслючим обличчям Кулпеппера та давитися прогірклою від того споглядання кавою.

— Я чув, — брудно-зелені очі вчепилися в мене, неначе весняні голодні кліщі у собаку, — що леді очікує сьогодні на гостей.

— Баронеса не має за звичку звітувати мені про кожен свій крок та кожного гостя, — менш за все я збирався наділяти клятого кузена зайвими відомостями.

— Дуже дивно, — Берріл відсьорбнув кави і я скривився. — Хіба майбутня дружина не повинна в усьому коритися своєму чоловікові?

— А хіба усі візити без виключень дружина має узгоджувати?

— Звісно! — Кулпеппер відкинувся на стільці та закинув ногу на ногу. Точніше, намагався це зробити, проте гостре коліно не вмістилося й вдарилося об стіл, від чого задзеленчав посуд і навіть впала невеличка ваза, розливаючи воду на лляну скатертину.

Я хмикнув. Десь глибоко в душі (дуже далеко й дуже глибоко), мені було шкода чоловіка, що сидів навпроти й намагався бути кимось більшим, ніж він був насправді. Мене, безсумнівно, не завжди тішили обставини й моє положення, але гроші відчиняли багато дверей. І ще більше зачиняли… Ротів. Беррілу ж треба було всього досягати самостійно — він не мав ані статків ані титулу, які б робили його жаданим гостем у будь-якому домі чи, тим паче, бажаним нареченим. Він міг би мати певний успіх, якщо бог наділив би його привабливими рисами, але в чоловіка не було й цього. Як би не наголошували усі, що краса не є головною рисою, і навіть другорядною, проте все-одно більшість людей «судила з одежі».

Та не дивлячись на обставини, чоловік вирішив не обтяжувати себе зайвими клопотами й не пішов у заробітки власного капіталу, не розвинув жодного таланту (якщо, звісно, в нього таке взагалі було), аби стати знаним митцем. І служба божа його теж не привабила — треба було відмовитися від багато чого, а Кулпеппер навряд хотів відмовлятися, скоріш навпаки. Тож цей коник-стрибунець тішив своє марнославство чи не найогиднішим шляхом — принижуючи інших. Та зірвати хоч якийсь прибуток, обібравши сироту, до якої йому й справи не було десять років.

— Джинно!!! — заволав дурниною кузен Дафни, висмикуючи мене із роздумів. На порозі з’явилася перелякана дівчина в коричневій глухій сукні та в чепці, під яким було приховане ретельно зібране волосся. Побачивши мене, Джинна трошки заспокоїлася та увійшла до кімнати.

— Чим можу прислужити, пане? — присіла вона у неглибокому поклоні.

— Хіба ти не чула, що в твого володаря трапилася за сніданком неприємність? — на цей раз чоловік не кричав. Він стишив голос, ніби очікуючи, що це недолуге дівча буде прислуховуватися та ловити кожне слово.

— Берріле, я, звісно, ранкових газет ще не бачив, — вклинився я в пафосну промову, — та невже на Ізідору впало прокляття і замість Альфреда Третього нами кермує Кулпеппер Перший?

Джинна пирхнула, але поквапилася приховати сміх за кашлем, опустила очі додолу. Обличчя кузена почало покриватися червоними плямами.

— Згідно рішення суду…

— Та ми це вже чули разів зо триста! — я закотив очі та теж відкинувся на спинку стільця. — Ніхто поки що не сперечається із тобою з цього приводу. Так, ти — хазяїн всього цього, але не більше. Її володар? Серйозно? В Ізідорі відродили рабовласницький стрій, а я це пропустив?

— Можливо, я дійсно невірно виразився, — раптом забелькотів кузен, але це вже не мало для мене жодного значення.

— Та і хазяїн з тебе кепський, — усміхнувся я та підвівся, підійшов до вікна — у двір заїжджала знайома карета з гербом Гамфрі, — все, що тут є, не твоя заслуга. Навіть ті копійки, які отримують слуги в начебто твоєму будинку, вони отримують з кишені жінки, яка не має прав на власні кошти, на повноцінну професійну освіту чи працевлаштування. Тож, гнилий володарю, стули писка й не вякай, раз вже тебе тут годують і оплачують твої рахунки. Поки що від тебе виключно збитки та зайві клопоти.

— Я можу тебе вигнати звідси, — зашипів в спину Берріл, коли я вже був майже біля дверей.

— Ти можеш спробувати і отримати проміж очей.

— Я запрошу приставів і виженуть тебе вони.