Розділ 12. Патрік

Закипати я почав чи не від того моменту, як за Дафною двері зачинилися, проте розчахнулися перед шкіряним кузеном. Кулпеппер від мене сахався, але як сутула собака маленьких розмірів, тявкав здалеку. Зазвичай це мене не зачіпало зовсім, але останні два дні видалися напруженими та нервовими.

Завітавши до судового заступника, я дізнався, що слухання призначили на початок вересня, а це означало, що володарем спадку Корнер, цього маєтку і навіть титулу ще кілька місяців мав бути чортів Берріл. І все це може і не було так страшно, проте він чіплявся до слуг, які невідомо з яких заощаджень баронеси отримували платню за свою роботу. Я міг за них вступитися, та права мої були невеликі і здебільшого Кулпеппер все це виробляв тільки тоді, коли ані мене ані Дафни поруч не було, а жалітися прислуга у маєтку не поспішала. Тільки час від часу я бачив заплакану покоївку чи Майлз бовкав під час наших тренувань, що він тренується, аби мати навички та сили (цейво!) напіддати новому хазяїну.

Тоді ми посміялися, проте я попросив хлопака не дуже про це мріяти, а тим паче говорити вголос. Якщо кузен виграє наступне засідання, він дійсно стане лордом, а через нанесення важких травм своєму хазяїну, особливо благородному, простолюдину загрожувала шибениця. За деяких покидьків, можливо, не шкода скласти власну голову, але тільки якщо нема інших шляхів. Я ж був упевнений, що ми точно щось вирішимо.

На додачу, судовий заступник відмовився вдаватися в подробиці і розповідати, що саме він виявив у паперах баронеси Корнер. А мені вкрай хотілося бути в курсі справжнього положення справ. Не тому, що я сподівався задурити голову старшій жінці з чималими статками (яких і ніде було взяти), а просто щоб розуміти, в якому напрямку рухатися далі і як допомогти, раптом ми вирішимо всі питання і розірвемо заручини.

І ці будівельні роботи теж потрохи зводили з розуму. Майстри взялися до робіт з усією ретельністю: грюкали молотками та трощили стіни. Тішило, що хоч шовкові шпалери не зривали, а обережно знімали, залишаючи можливість використати їх вдруге. Зазвичай майстри так обережно і так старанно не працювали, хіба що в будинку старого Вествуда. Я навіть інколи роззирався у пошуках батька, який точно мав десь волати на головного майстра й закликав впасти усі кари господні на голови незграбних будівельників. Та ясна річ, Ієна Кларка Вествуда тут бути не могло і взятися йому було нема звідки.

Взагалі весь масштаб робіт викликав здивування — знаючи і без підтвердження заступника, що Дафна не розкошувала, наявність коштів на оплату поліпшення будинку викликала сумніви. Хоч я і намагався себе обривати і не допитуватися зайвий раз, проте цікавість мене змучувала. Жінка продала все, що могла продати, тож якісь прибутки надходити не могли — будь-які джерела доходів просто були відсутні. За оплату посади компаньйонки навіть родина Танако стільки б не заплатила.

Ще чортів божий служитель витріпав усі нерви! То йому килим не того кольору, то оздоблення не відповідає статусу церкви. То священник раптом вирішив, що мені просто необхідно сповідатися. Потім причаститися. Залишитися на проповідь. Стати викладачем у недільній школі. Коли я вирвався із цупких рук святого отця, щиро хотілося виявитися підданим анафемі.

Останньою краплею у чашу мого терпіння був велетенський букет, який привезли та встановили посеред вітальні. Я не був благородного погодження, а отже і не погребував зазирнути у картку, щоб дізнатися ім’я відправника. А коли нарешті дізнався, та ще й прочитав ту огидну пропозицію, то заскрипів зубами. Долоні ніби самі собою стиснулися й перетворилися на кулаки. Якби на то була моя воля, я б із великим задоволенням їх почесав об цього білобрисого улюбленця жінок! Дафна просто не мала права відповісти на його загравання вдруге. Тим більше, що тепер вона — наречена і не мала жодного права ганьбити мене.

Я вже було зібрався випити чогось міцного, як вхідні двері грюкнули і почувся веселий голос баронеси. Було не дуже чутно, але серед кількох слів, що я таки зміг розібрати, дворецький розповідав про надіслані для леді квіти. Задріботіли підбори й Дафна увірвалася до вітальні. Підійшла до букету, який, здавалося, сягав їй до підборіддя. І це при тому, що вазу довелося ставити на підлогу. Бісовий позер маркіз!

— І ти погодишся? — сам не впізнав власного голосу. Він більше скидався на шипіння розлюченого змія.

Дафна перевела погляд із картки на мене й мовчала. Просто розглядала уважно, неначе побачила вперше. Жінка виглядала втомленою, але точно не змученою. Промайнула думка: невже вона весь цей час дійсно провела з Розою в галереї? Стільки часу! Вже стемніло, а влітку ніч не падала на місто довго.

— Я б могла тобі щось відповісти, — нарешті розірвала гнітючу тишу баронеса, — але краще спитаю: яка тобі справа?

— Ну, бо може тому, що я — твій наречений і не дозволю паплюжити мою честь!

— Аааа, ось в чому річ, — посмішка Дафни була така нещира та кисла, що нею можна було легко сквашувати свіже молоко у сир. — Ну, ходімо зі мною, борець за доброчесність.

Жінка більше нічого не сказала, тільки запхнула картку назад у квіти та покрокувала до виходу. Кроки, на відміну від того дріботіння, із яким баронеса прийшла до вітальні, перетворилися на важкі та голосні — вона неначе цвяхи заколочувала у старий паркет.

Я вирішив поки що не задавати зайвих питань і просто пішов слідом за Дафною.

— Тобіасе, — дорогою звернулася вона до дворецького, — попроси Джинну розібрати цей поховальний вінок на менші букети і розставити в усіх кімнатах.