Розділ 10. Патрік

Я розплющив очі та потягнувся. В сонячних променях, що зазирали крізь нещільно закриті фіранки, танцював пил. Брунатні шовкові шпалери на стінах, обтягнуті темним оксамитом меблі та неяскравий килим на підлозі — все це створювало затишну напівтемряву чоловічої спальні, хоч і було застарілим, проте добре доглянутим. Тут, в маєтку Корнер мені подобалося навіть більше, ніж в домі Кевіна Беллоуза.

Так, після погроз шкіряного кузена-смертника довелося переїхати до Дафни. Звісно, проводити разом весь час ми не мали змоги. А про те, щоб оселитися в суміжних кімнатах не було й мови, але принаймні так було легше контролювати набридливого опікуна. Він, щоправда, з головою поринув у вивчення справ Корнерів і Дафну не зачіпав, проводячи майже весь час у повіреного. Та я не сильно розслаблявся — все це затишшя могло цілком перетворитися на коротку перерву перед великою бурею.

Від Рози звісток про Терезу поки що не було. Дафна зі своїми «папільйотками» також мовчала. Єдине, що відповіла на моє питання про якісь новини: ми готуємося до великої акції, але для цього нам потрібен час. Більше я від своєї нареченої нічого не дізнався. Навіть що то за акція мала бути.

Сам я вже кілька разів завітав до відомого у вузьких колах сищика. Низенький та худий, із русявим тьмяним волоссям та в незмінному сірому костюмі, пан Тротт здавався блідим і невиразним. Зазвичай, в натовпі на таку людину ніхто не звертав уваги. Тонкі вуса робили його схожим на щура. От кого можна було назвати мишавим, а не мою баронесу.

Зрештою ми домовилися із паном Троттом, що той візьметься за пошуки Терези і сповістить мене у разі появи хоч якихось відомостей. Я не дуже смикав чоловіка, а де мене шукати, він знав. Та й чи було б проблемою зустрітися із замовником для людини, яка заробляла собі на хліб з маслом і слабо-солоним лососем пошуками зниклих?

— Пане Вествуд, ви вже прокинулися! — висмикнув мене з думок бадьорий голос. До кімнати зазирнув мій камердинер, якого я нарешті забрав з батьківського дому. Там Найджел все одно не був нікому потрібний, хоч старший Вествуд хлопця досі не звільнив.

В Дафни був дуже обмежений штат прислуги. І це було цілком зрозуміло — людям треба платити за їхню роботу, а збідніла баронеса зайвих коштів не мала. Проте поява мого камердинера на гроші нареченої жодним чином не вплинула — мій слуга, мій клопіт, мої витрати.

В Кулпеппера за малим голова не луснула від обурення. Змусити Майлза стати йому за камердинера він так і не зміг. На додачу, на захист молодика встала й Дафна, зауваживши, що кузен ризикує не тільки не отримати собі особистого слугу, а й втратити конюха та садівника, обов’язки яких хлопець виконував. Я теж не втримався і запропонував без п’яти хвилин барону Корнеру найняти одразу трьох нових слуг і щомісяця платити їм платню із власних статків. Шкіряний кузен гумору не оцінив. Ба більше, образився та навіть збирався переманити до себе Найджела. Або хоча б вмовити обслуговувати одразу двох панів. Мій камердинер, ясна річ, відмовився, і це розлютило Кулпеппера ще сильніше.

Щоправда, було не дуже зрозуміло, що саме заважало чоловікові винайняти собі особистого помічника десь в іншому місці? Хоча я мав певні підозри щодо платоспроможності володаря шкіряного плащу.

— Так, Найджеле, — я підвівся з ліжка і знов потягнувся. Тіло ломило від неквапливого плину життя і хотілося розім’ятися. Здавалося, що останній раз я вправлявся із мечем ще минулого року. До Різдва і неочікуваного весілля Рози. Ім’я шарпнуло, проте не так болюче, як зазвичай. Можливо, за всіма клопотами мені просто не вистачало часу, щоб себе жаліти. А можливо, я починав зцілюватися… Хто знає, як би мені хотілося, щоб це було друге! — Де Кулпеппер? Чи не набридає баронесі від самого ранку?

— Леді Корнер ще не виходила з кімнат, — заторохкотів камердинер, — а пан кузен вже кудись поїхав.

— Верхи?

— Ні, наказав Майлзу запрягти коней в карету.

Я зітхнув — залюбки б став у позу та заборонив би бісовому нахабі користуватися чужим майном. Але це виглядало б по-дитячому. Та й фактично Ерос з Гермесом були конями Дафни, і їй було вирішувати, хто має право ними користуватися.

— Боягуз, — пробурмотів я. Цілком імовірно, що Кулпеппер не захотів їхати верхи через пиху та зарозумілість. Ніби в його положенні подорож в кареті додавала більше ваги та поважності. Мені ж здавалося, що це через норовливість тварин і острах кузена звернути собі шию, якщо звалиться з коня на землю.

— Накажете підготувати для вас ванну?

— Пізніше, — я натягував на себе штани та сорочку. Мабуть, прийшов час взяти себе до рук і нарешті повернутися до тренувань. Кулпепперу я відкручу голову і просто так, але хто знав, скільки ще таких кузенів зустрінеться на моєму шляху? — До сніданку ще достатньо часу, то я трохи розімнуся. Підготуй гарячу воду за годину.

Найджел вклонився, а я тим часом натягнув чоботи та вийшов у коридор. Маєток був тихий та сонний. Зрештою, як і завжди, коли не було Кулпеппера і він нікому не тріпав нерви. За поворотом сховався хвіст коричневої сукні камеристки Дафни, але я вирішив її не зачіпати.

Не дивлячись на те, що сонце піднімалося все вище, а хмар на небі не було зовсім, все одно було доволі приємно. Спека ще не встигла набрати міць і пекти нещадно, а на задньому дворі кілька дерев досі давали хоч і не щільний, проте цілком пристойний затінок. Зробив глибокий вдих — прислухався до відчуттів у тілі. Воно відвикло від фізичних навантажень й уперто тягнуло мене назад до ліжка, проте я намагався від подібних бажань відмахнутися. Коротка розминка була кричуще необхідна, щоб розігріти суглоби й змусити м’язи згадати, як правильно працювати. Все тіло чинило супротив і ніби кричало: не хочу! Але я продовжував ці заклики ігнорувати.