Розділ 9. Дафна

Я ненавиділа Берріла Еммануїла Кулпеппера з такою силою, що якби цю ненависть можна було застосувати для чогось корисного, то можна було б легко руйнувати скелі чи міняти течії річок. Він жив в маєтку Корнер всього два дні, а я вже хотіла, аби він чимось отруївся. Або перечепився через старий килим і гепнувся з другого поверху. Бажано, щоб впав вдало. Траурний гардероб в мене був чималий, я б відносила суворі сукні весь строк і ридала б кожного божого дня. Зрештою, ніхто б не дізнався, що то від щастя.

Отже, кузен пхав свого носа абсолютно в усе. Його цікавило, чому так мало слуг. Чому будинок такий занедбаний? За які кошти я жила? Звідки взялися коні? Куди я їздила на другий день після його приїзду і чому саме сьогодні прийшли майстри, аби подивитися будинок і запланувати водопровід?

Кулпеппер причепився до дворецького, пана Астора, чому він недостатньо низько вклонявся, а до Джинни — бо прислужувала вона начебто кепсько. Дісталося навіть Майлзу, адже хлопчина не зрадів, коли новий мешканець вирішив забрати його з саду та конюшні собі в камердинери. Можливо, він би зрадів, якби в особисті прислужники його покликав хтось більш приємний. А з Кулпеппером все це перетворилося на крики, заїкання та переляканих коней. Все закінчилося, коли втрутилася я. Звісно, за рішенням суду кузен був моїм опікуном, проте ніде не було написане, що я мала коритися і мовчки зносити весь цей жах.

Єдиною, кого не вдалося залякати чи втомити, була мою кухарка. Худа та низенька, пані Брукс мала сталеві нерви та той ще норов. Поки кузен розгулював святою кухнею, Корі кришила капусту велетенським ножом. Мовчки, але дуже виразно. Коли новий пан вирішив спитати щось про каструлю, яка булькала на вогні, заклинателька всіх страв взяла новий качан, поклала його на добряче покоцану колоду й одним ударом розрізала капустину навпіл, при цьому виразно дивлячись на непроханого гостя. Той зблід і вискочив із кухні із такою швидкістю, ніби пані Брукс за ним з тим тесаком бігла.

Але більш за все Берріла цікавили гроші покійного барона Корнера. Не те, щоб я сумнівалася в справжніх мотивах цього пана, але його істерія щодо відсутності великого спадку здивувала навіть мене.

По-перше, азартність мого батька була загальновідомим фактом. І чому бісів кузен вирішив, що померлий барон мав якийсь схрон із чималими статками було для мене незбагненною таємницею всесвіту. А по-друге, якби така схованка існувала, то Берріл про це дізнався б останнім. Та скоріше — ніколи, адже я зробила б все, що тільки від мене залежало, аби він про цей приємний факт не дізнався.

Щодо всього іншого… Я б могла збрехати, що не сумувала за Патріком і не чекала його кожного дня, але чим більше минало днів, тим більше згасала надія. Як жінці, що зростала у виключно патріархальному суспільстві, мені дійсно хотілося, аби він примчав і вирішив всі мої проблеми. Та окрім виховання, в мене був чималий життєвий досвід, який не був приємним чи життєствердним та ніс за собою найголовніший і найважливіший висновок: якщо не ти для себе щось зробиш, то ніхто інший прикладати зайві зусилля не буде тим паче.

Десь глибоко в душі я навіть раділа, що він досі не з’являвся. Мене гризло зсередини усвідомлення — Патрік не зрадіє, коли дізнається про нашу з його батьком угоду. Але як би там не було, а ми все ще були офіційно заручені.

Чекати далі на появу рудого рятівника часу ставало все менше, я мала сама за себе постояти і вже було вирішила звернутися до судового заступника та подати зустрічний позов. Щоправда, наступних кілька днів в мене не було часу — оплачені старшим Вествудом майстри мали принести креслення майбутнього водоводу. А ще ми домовилися з ними завітати до старого будинку, який за умовами договору також треба відновлювати.

Але найголовнішим було приховати папери, які я узгодила зі своїм повіреним і поки пан Сьюард їх завіряв у відповідних інстанціях, треба було вирішити — куди їх потім подіти так, аби чортів кузен цю угоду не знайшов.

— Дафно! — пролунав кузенів голос і я скривилася. От як в одній людині могло поєднатися усе бридке, що тільки існувало на світі? Навіть голос більше скидався на дряпання цвяхом по склу, ніж на нормальну людську розмову.

Я сиділа в кабінеті, який колись був батьковим, і переглядала рахунки. Треба було розрахуватися з овочевою лавкою, з молочниками та сироварами, м’ясній лавці теж треба було віддати платню. З появою Кулпеппера харчі зникали, неначе розчинялися у голодній безодні. Куди воно в нього все поміщалося тільки? Не те, щоб без нього ми взагалі нічого не їли, але ця особа неначе засмоктувала все їстівне!

— Кузино! — все ніяк не вгамовувався Берріл. Я не планувала відгукуватися. Зрештою, нікуди не ховалася і знайти мене було не так вже й складно. І бігти стрімголов по першому поклику теж не збиралася.

— А, ось ти де! — двері розчахнулися і до кабінету дрищавим буревієм увірвався кузен. Сьогодні він на диво не начепив свого дорогоцінного шкіряного плаща, проте це ніяк не додавало його статурі хоч якоїсь привабливості. Навпаки, впалі вузькі груди вирізнялися ще більше, а обтягнуті вузькими штанами худі стегна скидалися на ніжки новонародженого лошати. — Минуло два дні, а ти досі не передала мені усі папери!

— Чому я мала це зробити? — я склала все, що було на столі у теку. Нічого значущого там не було, тільки рахунки. Мабуть, чудовий момент передати все це опікунові, раз він так вдало увірвався.

— Бо я — спадкоємець! Бо це саме я — власник і маю тримати все під контролем! — на останніх словах голос Кулпеппера піднявся кудись у височині і лунав Ієрихонською трубою. Здавалося, що клятий кузен вирішим повиносити шибки своїм воланням.