Розділ 8. Патрік

Кевін сидів за столом і пив свою ранкову каву, уважно читаючи щоденну газету. Я присів навпроти і вдячно кивнув слузі, який поставив переді мною тарілку з яєшнею та беконом. А також паруючий кавник. Я жив у Беллоуз-хаузі котрий день поспіль і був майже щасливий.

Зустріч з Розою полегшила мої страждання, але я так до них звик за ці пів року, що тепер не міг зрозуміти — а як жити далі? Не те, щоб мої почуття вмить розчинилися у небутті, але усвідомлення того, що Кевін за кілька місяців стане дядечком, шокувало і навіть трохи протверезило. Але я переміг свідомість за допомогою непоганого бренді.

А ще міцний напій чудово притупляв відчуття провини. За бордель — слова друга нарешті повністю дісталися свідомості і мене неначе кропом окропило. За те, що не приходив до нареченої от вже більше двох тижнів та геть не цікавився її справами. Я так поринув у жалість до себе через втрачене кохання, що геть не звертав уваги на почуття інших людей.

Правду кажучи, це був перший ранок в маєтку друга, коли я нарешті мав сили та більш-менш тверезий стан, щоб спуститися до сніданку.

— Раптом тобі цікаво, — посміхнувся друг і в його голосі відчувалася насмішка та дрібка зневаги, — то в твоєї баронеси з’явився офіційний опікун. Вже зовсім скоро леді не буде мати необхідності в твоїй допомозі.

Смажений шматок застряг в горлі. Я закашлявся і спробував запити все це кавою, проте не розрахував, що кава досі не охолола й зашипів, обпікши язика. Треба було мені ще кілька тижнів пожаліти себе і постидатися, тоді б Дафна, якій я обіцяв захист і зник на пів місяця, встигла б за шкіряного кузена вискочити заміж!

Підхопився, кинув лляну, хрустку від крохмалю серветку на стілець та попрямував до виходу.

— Сподіваюся, ти не помчав вбивати опікуна? — крикнув у спину баронет і я зупинився. — Бо якщо так, мені складно буде витягувати тебе з буцегарні та пояснювати суддям та Його величності, чому тебе неможна вішати на першій зручній гілляці.

— Ні, — буркнув, не приховуючи люті, — помчав до судового заступника, який допомагав визволяти з тої буцегарні тебе і твоїх батьків.

— Чудовий порив. І вчасний який!

— А ти пропонуєш нічого вже не робити?

— Я пропоную доїсти, випити кави і поїхати разом, — Кевін відсалютував мені філіжанкою із кавою. — Ти сам чудово знаєш, що титули часто-густо відчиняють більше дверей.

— Є таке, — закотив очі, згадуючи, з якою зневагою ставилися до мене титуловані особи під час нашого з Розою забігу Дорою у пошуках допомоги.

— Тоді сідай назад. Карету подадуть за двадцять хвилин.

Їжа більше не спокушала, а кава гірчила й віддавала горілим. Я ліниво длубався в тарільці та нетерпляче перестукував пальцями по столу. В голові вирували думки. І кожна була гірша за іншу. Я дарма витратив час! Дафні не допоміг і в пошуках Терези не просунувся. Але чого вже було душею кривити, примарна «Роза» заполонила собою не одну годину, а виринати з цього забуття не було ніякого бажання. Що ж, життя непогано приклало мене каменюкою новин у саме тім’я. Тим паче я не навідувався до закладу мадам Фуко від того дня, коли друг приїхав та мене забрав.

— Ходімо, — Кевін витер губи, кинув серветку біля чашки із недопитою кавою та підвівся, — нема сил дивитися, як ти горзаєшся.

Місто дихало літньою спекою. Я навіть не помітив, що травень добіг кінця. Воно й не було дивним, я багато чого не помічав останнім часом. Беллоуз-хауз стояв на тихій вулиці, закутаній квітучими кущами, деревами з розлогими кронами та ароматами невловимих розкошів, якими було просотане все навколо. Головна вулиця столиці була повною протилежністю району вишуканих маєтків. Архітектура і тут була непроста, але загалом було значно ґамірніше. Неначе стріли, носилися посильні з листами, цокотіли копитами запряжені в екіпажі коні, поважні пані та пани чинно прогулювалися пішохідними доріжками.

Контора пана судового заступника займала невеличкий особняк і залишалася такою самою, як мені пам’яталося: сувора, без зайвих меблів чи декору, з секретарем на першому поверсі, який своєю посмішкою цілком міг заморожувати до смерті недоладних відвідувачів. Але зробив би він це із винятковою ввічливістю.

— Пан Пенроуз у себе? — усміхнувся баронет Беллоуз до секретаря.

— Ви домовлялися про зустріч?

— Звісно.

— Зачекайте, — хлопець зашарудів сторінками записника у пошуках чогось важливого. Вочевидь, знайшов, підняв очі, які потеплішали на кілька градусів, і промовив: — Я спитаю в пана Пенроуза, чи він готовий вас прийняти, лорде Беллоуз.

— Неймовірно вдячний, — усмішка Кевіна стала ще ширшою, коли пан зацокотів підбитими залізом чоботами, піднімаючись сходами на другий поверх.

— Коли ти встиг? — зашипів я на друга. Трошки посовався, бо крісел у приймальні найвідомішого заступника не було, а були чи то стільці, чи то засоби для катування. Можливо, пан Пенроуз такими незручними сидіннями натякав на лавку підсудних?

— Най це буде моя лордівська таємниця.

— Ой, я тебе прошу!

— Проходьте, — секретар вже повернувся до свого столу, — пан Пенроуз готовий на вас чекає.

Ми одночасно підвелися та покрокували до сходів. Біля першої сходинку трошки потупцювали, вирішуючи, хто саме мав підніматися першим. Зрештою, я відступив у бік — це Кевін — лорд, і це саме він записаний на прийом. Тож най іде першим.