Розділ 6. Патрік

Голова розколювалася, а в роті був присмак котячого лайна. Звісно, я не міг знати напевно той смак — навіть в дитинстві і навіть коли під’юджувала Роза… Я скривився. Одна тільки згадка про кохану змушувала голову боліти ще сильніше. Минуло майже пів року, а досі боліло. Я був поруч завжди: в радощах та у сумні миті. Я підтримував, тренував, не ставився зверхньо — а в наш час ця зверхність була притаманна майже усім чоловікам. І що я зрештою отримав? Статус друга новоствореної щасливої родини? Ото ще мрія всього життя!

Поволі підвівся й в очах поплило. Не треба було вчора налягати на бурбон, але настрій був кепським — хотілося забутися, відволіктися від схожих на трясовину думок. Стиснув пальцями скроні в надії на полегшення і повільно розплющив очі. Сонячне світло, немов очікувало на це і впилося своїм промінням, змушуючи знов примружитися. Чому я не засмикнув вчора фіранки?

Обережно відкрив одне око — на сусідній подушці розсипалися русяві кучері. Простирадло не приховувало опуклі форми, а коханка й не збиралася стидатися.

— Патріку, милий, — промуркотіла жінка та потягнулася. Простирадло сповзло і оголило вже настовбичені соски, а я знову скривився. Тільки не від головного болю, хоч він і не став менший, а від штучності жінки поряд. Вчора в напівтемряві та добряче змочене міцним напоєм, все здавалося справжнім та жаданим. Можливо, сьогодні на мене впливало похмілля, але я відчував огиду і трошки відчуття провини.

Я не гидував коханкою, яка вже виклично розвела ніжки, запрошуючи до дії, я гидував собою. Все, що робив останнім часом було виключно примарою, ілюзією, обманом. Все це не мало до реальності жодного відношення і ніколи б не перетворилося на дійсність. Я був закоханий в чужу дружину, яка ніколи не відповість взаємністю, але все одно намагався втілити в життя свою хворобливу пристрасть. Хоча б ось таким чином. Та це все брехня! Несправжнє життя, в якому я сам себе обманював і не давав змоги жити далі по-справжньому.

А сором відчував перед Дафною. Перед людьми та богом ми заручилися, хоч які мотиви нас до цього не спонукали. Тож, маленька баронеса з волоссям кольору розтопленого шоколаду мала офіційний статус моєї майбутньої дружини. Навряд ми дійдемо колись до олтаря, але зараз я її наречений. Наречений, який жив у будинку розпусти і спав з жінкою, яка неймовірно схожа на кохання усього його життя.

Тонкі пальці пірнули під простирадло і повільно просувалися до моїх стегон. Ранок, звісно, чудовий час, але в голові кружляло забагато думок, які вщент розвіювали натхнення.

— Не треба, мила, — обережно прибрав від себе жіночі руки, — ти була неймовірна. Як і завжди. Але тобі вже час.

В чому була привабливість стосунків за гроші, так у відсутності претензій чи зайвих питань. «Роза» підвелася мовчки, усміхнулася, накинула мереживний майже прозорий пеньюар і вже за якусь мить зникла за дверима. Жодних образ, жодних осудливих поглядів — виключно професіоналізм.

З полегшенням встав під прохолодні струмені. Справи в будинку мадам Фуко йшли добре, тож жінка оздобила своє надбання непоганим водоводом та каналізацією. Багаті родини теж користувалися подібними благами і батьківський маєток не був виключенням, тож мене не дивували такі зручності. Можна було б полежати у ванній, але я боявся, що ненароком засну прямо у воді, а мені треба було збадьоритися.

За п’ятнадцять хвилин в двері постукали.

— Пане Вествуд, на Вас чекають внизу, — промовила покоївка та вклонилася. Я не чекав на візити й гадки не мав, хто саме міг до мене припхатися. Тим паче сюди. Хіба що сподівався, що візитером не був шкіряний кузен моєї нареченої, бо розмовляти з ним не було жодного бажання.

— Я спущуся за десять хвилин, — усміхнувся покоївці, — напоїть поки що мого гостя кавою чи чаєм.

— Лорд вже п’є бренді, — дівчина знов вклонилася й зникла за дверима.

Я усміхнувся — навряд Кулпеппер вживав від самого ранку. А з його гонором припертися до цього храму розпусти? Не здивувався б, якби той павич ще досі не був знайомий із жіночими пестощами. Та й взагалі, кузен не лорд. Цікавість розпалялася всередині і змушувала швидше натягувати темно синій камзол та застібати ґудзики вже по-дорозі сходами вниз.

На дивані в холі на мене чекав міцний чолов’яга із копицею житнього волосся на голові. Широкі плечі обтягував сріблястий камзол і я був впевнений, що і зростом мого гостя природа наділила чималим. А ще я міг би побитися об заклад, що цей лорд має зелені очі. Як і всі діти барона Беллоуза.

— Не очікував тебе тут побачити, друже, — промовив тихо і Кевін відставив келиха з бурштиновим напоєм на низенький столик та підвівся. — Що привело до мене в такий ранній час?

— Не так вже й рано, — усміхнувся баронет і кивнув на напільний годинник, що показував за чверть до першої години дня. — Хоча для подібної місцини це дійсно страшенна рань. Як так вийшло, що ти зупинився саме тут, Патріку?

— А чом би й ні? Хіба я зробив щось протизаконне?

— Протизаконне — ні. Але це не дуже пристойно, не знаходиш?

— Мені не треба берегти цноту до одруження, — усміхнувся другові і махнув дівчині, яка стояла неподалік, щоб обновила гостю келих. І мені принесла.

— Звісно, ніхто тобі не забороняє розважатися, — віддзеркалив усмішку Кевін, — але ти начебто заручився. Чи твоїй нареченій байдуже, що її майбутній чоловік не просто відвідує розпусний дім, а мешкає в ньому?