Розділ 5. Дафна

Написання портрета рудого красеня (ну, так, після всіх його вчинків Патрік здавався ще більш привабливим!) відклалося на невизначений термін. Ми домовилися, що мистецтво трошки зачекає, оскільки воно невмируще, а от Тереза Юстина Вествуд — ні. Та і я сама не могла от так просто покинути юну пані на призволяще. Тим паче, коли в неї такий жорстокий батько зі шматком граніту в грудях, замість серця.

Тож, перше, що я зробила, коли потрапила додому після несподіваних і доволі напружених заручин, це всілася за листування. Спершу відправила Майлза із запискою до леді Танако, а потім взяла до рук аркуш та перо, аби звернутися із проханням до колишнього коханця. Звісно, писати Маркусу не хотілося так, що перо повсякчас намагалося роздряпати папір, а чорнила — розплескатися й знищити все написане. Але маркіз був саме тим, хто дійсно міг допомогти. Хто, якщо не голова розвідки? На те, що розвідкою він керував зовнішньою, я намагалася не звертати уваги. Врешті-решт, зв’язки та близькість до трону не залежали від типу розвідки.

Одна біда — він ніби ще взимку мав податися до Ойранської Імперії і я не мала жодної ідеї, як його там шукати. Залишався єдиний варіант — скористатися королівською поштою. А для того мені була потрібна аудієнція. Можна було б подати прохання і, зрештою, отримати запрошення до королівської приймальні, та це зайняло б чимало часу, якого Тереза не мала вже дуже давно.

Значно легше було спробувати це влаштувати через Айко. Останнім часом леді Танако була постійною гостею у палаці. Це, якщо чесно, бентежило трохи, адже раніше за нею я такого не спостерігала, хоч і була поруч майже сім років у якості компаньйонки.

Майлз прибіг від віконтеси із повідомленням, що вона матиме за щастя зустрітися зі мною завтра о півдні в «Цинамоновій розкоші». Я скривилася — це був не той заклад, який викликав теплі спогади. В Айко мало бути так само, адже нас обох, хоч і з невеликою різницею в часі, покинули кохані чоловіки саме там.

Половину ночі я нервово вертілася у ліжку і все ніяк не могла заснути. Насичений день скінчився, і усвідомлення всього, що сталося, почало накатувати задушливими хвилями. Більш за все мене непокоїв кузен. Родина Кулпепперів не згадувала про мене десять років, аж ось, неначе грім з ясного неба, на порозі намалювався Берріл. Він з’явився з нізвідки так раптово, неначе кудлатий собака вистрибнув з канави, аби встигнути вхопити коня за ногу. Титулу в нього не було, грошима теж не міг вихвалятися, але ж припхався. Нащо?

Ясна річ, історія бідолашної Терези теж не давала спокою і я подумки лаялася з паном Вествудом. Якби зникла моя донька, я б перегорнула увесь світ у її пошуках і мені не було б жодної різниці, знечестили дівчину чи ні. Занадто багато жертв ця честь вимагала, а сама по собі нічого не вартувала. Хіба справедливо, що честі нема саме у скривдженої жінки, а от кривдник залишався при своєму? Та і взагалі в цій історії було забагато пробілів, які викликали неабияку кількість питань.

А ще мене кидало то в жар то в холод від усвідомлення: я — наречена. Так, в тридцять один рік, коли надія на заручини розтанула і жоден джентльмен не хотів зв’язуватися зі старою дівою, тим більше, давно вже не цнотливою (який сором). Та от на моєму пальці грало сапфірове відображення полум’я свічки. Якась частка мене безмежно раділа цьому новому статусу. Але часом неначе обливало крижаною водою усвідомлення: це все не по-справжньому! Я ілюзорна наречена! І заручилися зі мною через жалість.

Але найголовніший сором чекав на мене попереду. І від того ставало ще гірше, холодніше і страшніше. Коли все скінчиться, я буду не просто старою дівою — я перетворюся на посміховисько, яке кинув наречений. Навіть якщо ми все зробимо красиво і розірвання заручин нібито вимагатиму саме я, світське товариство ніколи не встане на мій бік і не підтримає. В нашому суспільстві в усьому винна жінка, а хто вважав інакше — єретик.

Та і не хотілося мені розривати ці заручини. Звісно, ні про яке кохання мови не йшлося. І коли востаннє титуловані особи одружувалися через кохання, а не заради обов’язку чи покращення свого положення? Хіба що король Альберт з королевою та герцог з баронесою Беллоуз. Але ці союзи — манесенька краплинка кохання в морі шлюбів за розрахунком.

— Леді, час прокидатися, — пролунало над вухом і я підскочила. Джинна стояла поряд з халатом, а кімнату заливало сонячне сяйво.

Хоч купа думок і мучила мене, я, виявилося, зрештою заснула, проте геть не пам’ятала коли саме. А виходячи з кепського самопочуття, то провалилася в сни та мрії про весілля аж під самий ранок. Не вперше мені треба було зібратися до купи та підготуватися до зустрічі. Щастя, що зустріч сьогодні була з подругою, а не з батьківськими кредиторами. Та леді Танако іноді бувала прискіпливішою за будь-якого позикодавця.

— Яку сукню підготувати, доки леді купається?

— Денну синю, — поквапом промовила я та пішла до ванної кімнати. Знову поглянула на свою руку, де обручка таємничо світилася синім камінчиком. Так, сукня кольору індиго буде в самий раз.

За годину я сиділа перед дзеркалом, а Джинна вкладала останній локон у зачіску. Мені подобалося, що я бачила у відображенні. З Маркусом я почувалася красивою, але ми не виходили у вищий світ разом, тільки потайки вибиралися до ресторацій за межами Дори або нарізно прибували на світські заходи, щоб потайки станцювати один єдиний танок. Весь інший вільний час мене цілком влаштовувало сіре вбрання, яке перетворювало на непримітну мишу.

Проте сьогодні хотілося виглядати красивою просто так, не чекаючи на якийсь «особливий випадок». Шкода, що сукні застарілих фасонів, але згодом я сподівалася це виправити. Ще не знала, яким чином, але можливо, мене визнають і я стану такою само відомою та заможною, як Катарина Ксажевська? От тоді й занурюся з головою в оновлення гардеробу. І щось мені підказувало, що в ньому будуть присутні не тільки сукні.