Розділ 3. Дафна

Я була безмежно щасливою. По-перше, Патрік погодився. А по-друге, в мене був час, аби я сховала всі картини, на яких був він. Не те, щоб я дуже соромилася, але остання картина точно виявилася занадто відвертою. Забагато вона розповідала про мої внутрішні переживання.

Мене саму лякало таке піднесення, а ще більше лякав той розпач, який накрив, коли Вествуд спочатку відмовив. Я почувалася цілковитою дурепою, яка, неначе навіжена, примчалася бозна куди, аби умовляти молодого панича провести з нею кілька годин.

У власному маєтку хлопець виглядав ще краще, ніж я пам’ятала. Досі не розуміла, як стрималася і не почала мацати чоловіче обличчя: тонкий ніс: пухкі, схожі на дольки персика губи; густі брови, які скидалися на колосся. Тоді я за малим не почала рахувати ластовиння на його щоках. Досі здавалося, що з’їхала з ґлузду. Ми ж навіть не були знайомі, як слід, а він вже дав добрячого копняка Маркусові й майже повністю виштовхнув його з моїх думок.

На сьогоднішній сніданок я підбирала вбрання більш прискіпливо, ніж на щорічний бал на честь коронації Альфреда Кларенса ІІІ. З одного боку, дуже хотілося виглядати жіночною, з іншого — не «кричати» сукнею, що чоловік навпроти — мій єдиний та останній в цьому житті шанс.

Розчахнула дверцята шафи — очі пробіглися рядом сірих невиразних суконь. Звісно, в мене були більш яскраві наряди, зрештою, маркіз Джой не був ані жадібним, ані сліпим, і дарував час від часу вишукані сукні, які підкреслювали мої принади і в яких йому не соромно було вивести мене в люди. Але вони не підходили зараз! Всі ті сукні були занадто: кричущі, дорогі та нарядні. Мені було потрібне щось посереднє між вечірньою сукнею і моїм сірим вбранням. Щоб я почувалася впевнено, і при цьому гарно виглядала.

— Джинно! — гукнула покоївку. — Джинно, принеси будь ласка мої старі сукні!

Я мала непоганий гардероб за тих часів, як були живі батьки. Але після їхньої смерті все пішло шкереберть. Борги батька виявилися тільки верхів’ям усіх проблем. І щоб їх хоч якось вирішити, мені довелося чимало оббити порогів.

Це тоді я дізналася, що юна леді могла б отримати будь-яку підтримку, якби не була такою льодяною брилою і задерла поділ тієї неймовірної жовтої сукні. Чи приспустила виріз на барвінковій сукні та дозволила насолодитися виглядом… Коли черговий татів кредитор натякнув щодо можливості списання частини боргів за певні послуги, я звернулася до заступника і далі всі питання вирішував він. А я сховала всі яскраві сукні й до сьогодні до них не поверталася. Підстригла довге, майже до колін, волосся, й вбиралася в чорне, як і мала вбиратися леді у траурі. А коли минув рік з дня смерті батьків, то обирала виключно глухе сіре вбрання. Ще інколи темно-сине чи зелене. Таке ж похмуре, як і реальне життя жінки у виключно чоловічому світі.

Джинна принесла купу різнокольорових суконь. В ті темні дні рука не піднялася щось викинути, і зараз я щиро тішилася, що за кілька років геть не змінилася та старі сукні мали згодитися. Хіба що фасони старі, але то вже як є. В будь-якому разі ці сукні кращі за мій мишачий гардероб.

В двері постукали, коли я вже спустилася і з подивом розглядала себе у дзеркалі. В своїх покоях я теж мала таку змогу, але ось тут, посеред холу, я сама собі нагадувала ту юну леді, яка ще не відчула на собі жорстокості та несправедливості життя.

Поправила пасмо, яке ми з покоївкою спеціально випустили із зачіски і підкрутили гарячими щипцями та покрокувала до столової. Ясна річ, я могла зустріти гостя і біля дверей, але це б точно видало мене з головою. Проте… Можна подумати,  ніби сукня кольору літнього світанку та висока зачіска того не зробить! Та могла ж я залишити собі хоч якийсь натяк на гордість та самоповагу?

В передпокої залунали кроки. Незнайомі. Не те, щоб я прямо на слух могла відрізнити ходу Патріка, але молодик жодного разу під час наших зустрічей не човгав. А от незваний гість шкрьобав важкими чоботами старий, давно не вощаний паркет.

Двері до столової розчахнулися і на порозі з’явився чоловік. Високий і страшенно худий. Навіть чорний шкіряний плащ не зміг приховати кволої статури та вузьких грудей. І, неначе ліхтар маяка, на темній фігурі гостя виділялася голова. Я давно вже не зважала на зовнішній вигляд людини, але те, що побачила сьогодні, мене вразило. Зазвичай чоловіки в Ізідорі волосся на фарбували, а от незнайомець подібним не гребував. І все було б добре, якби те тонке волосся не просвічувалося і не робила чоловічу голову схожою на перезрілу кульбабку. Здавалося, що раптом за спиною гостя різко закриються двері, то протяг здмухне рідке волосиння і воно розлетиться навсібіч. Визначити вік на вигляд я не змогла, так само, як і згадати візитера. Окремі риси обличчя були наче віддалено знайомі, але я все ніяк не могла зрозуміти — де саме ми могли зустрітися і чому я не запам’ятала такого непересічного персонажа?

— Кузино Еллі! — цвяхом по склу проскрипів чоловік і мене неначе окропом полило. Еллі мене називали тільки в родині кузини мого батька. А це означало, що через десять років після загибелі батьків, дальня рідня раптово про мене згадала і підіслала до мене бісячого кузена (та який він мені кузен — сьома вода на киселі).

Залишилося тільки з’ясувати, чого їм від мене треба. Чому саме зараз? І як, в біса, мого «дорогого кузена» звуть.

— Радий тебе бачити! І ще більше тішуся, що ти чекала на мій приїзд та добряче підготувалася. — тим часом все ніяк на замовкав кузен. Махнув рукою в бік накритого на двох столу. — Щоправда, сукню обрала старомодну для зустрічі гостя, та я геть не засуджую. Кому як не мені, найближчому родичу знати, в якому скрутному становищі ти опинилася.