Розділ 2. Патрік Волтер Вествуд

Я стояв і дивився на карету, яка повільно відвозила в ніч чергову жінку у розпачі. Це вже ставало якоюсь нездоровою традицією і змушувало кривитися: чи то від неприємного осаду, що досі залишався з минулих часів; чи то від образи, бо обрали не мене.

Боліло дотепер — моя карета відвозила Розу світ за очі лише кілька місяців тому. От тільки тоді, на Різдво, поруч із нею був чоловік, якій її кохав (хоч і своєю дивною та незрозумілою любов’ю). А я ненавидів герцога від усього серця за те, що відібрав мою кохану, але навіть ця ненависть не затьмарювала розуму повністю, аби зрозуміти: не Гамфрі переміг, а Роза закохалася. Не в мене. Я і до цього вечора був вічним другом, товаришем по іграх, і від того ставало ще гірше.

Та Беллоуз була не сама в той важкий час, навіть якби герцог вирішив нею знехтувати, поряд з юною баронесою вмить опинилася б вся родина та я з Терезою. Ми б усі підтримували, не давали змоги впасти у відчай. А хто підтримує Дафну? Я точно знав, що нема кому. Дещо жінка сама розповіла, доки я віз її взимку до маєтку Корнер, дещо довелося дізнаватися самотужки, хоч і сам не знав, навіщо мені ті відомості. Просто в одну мить здалося, що ми з нею дуже схожі. Не зовнішністю, звісно, а змученими душами.

Візит Дафни став приємною несподіванкою. Навіть весна не розцвітила мої дні у яскраві кольори — там досі була глупа різдвяна ніч та холод. Але ця жінка, яка принеслася бозна куди саме заради мене, змусила щиро усміхатися. Вже вдруге. В першу нашу зустріч я також весь час шкірився. А коли вона запропонувала стати її натурником… Один тільки бог знав, скільки зусиль довелося прикласти, щоб відмовитися. Я залюбки поїхав би до Дори і провів у баронеси тиждень-два, але дійсно не міг. Просто не мав жодного права.

Мені було невідомо, що саме коїлося сьогодні у брунатній голівці із витриманою зачіскою, але те, що нічого доброго вона собі не придумала — було очевидно. Жінка намагалася приховати сльози і як тремтів голос, та я все помітив. Її пропозиція була спонтанною і Дафна виявилася неготовою почути відмову. Нічого, я справді планував завітати до баронеси Корнер одразу, як з’являться хоч якісь новини по моїй справі.

А ще хотілося хоч на декілька днів скинути весь тягар відповідальності і стати просто Патріком. Щоб більше не чути про те, як я маю щонайшвидше одружитися, бо це начебто змусить мене забути нарешті кляту герцогиню. Ну, і сімейну справу старший Вествуд наполегливо бажав передати виключно сімейній людині. На Терезу батьки надій більше не покладали, от і вчепилися в мене мертвою хваткою.

Коли карета розчинилася у темряві, я вирішив, що настав час повернутися до будинку. Кинув погляд на годинник — до вечері залишилася година і я ще мав час трошки заспокоїтися і привести себе в порядок. Головне, не потрапити на очі старшому Вествуду, аби не просидіти в кабінеті на стільчику, вислуховуючи чергові повчання. Досить того, що слухатиму їх під час вечері.

Жоден паркетний брусок не заскрипів під моїм чоботом — батько любив, коли все ідеально. Та мені б хотілося, щоб все навколо було застелене килимами — мороки з ними не менше, ніж під час догляду за дубовою дошкою, але кроки були б не такі голосні.

— Патріку! — почув, коли вже ступив на першу сходинку. Дідько! За малим не встиг піднятися й сховатися у власних кімнатах! Повернувся до батька, що стояв на порозі свого кабінету та похмуро поглядав на мене з-під рясних брів. — Хто до тебе приходив?

Ну, ясна річ! Теофілус одразу майнув до господаря, аби донести останні новини.

— Баронеса Корнер, — не бачив сенсу приховувати.

— Знов баронеса… — хмикнув чоловік. — Зайди, хочу знати подробиці візиту.

Сперечатися не було сенсу. Точніше навіть не так, сенс був, але все закінчилося б «в своєму домі правила встановлюю я, а кого це не влаштовує, для того двері на вихід завжди відчинені». Мене не лякало самостійне життя, просто не хотілося грюкати дверима через якусь дрібницю. Можливо, у моєму житті не склалися такі обставини, за яких я міг би відправити Ієна Кларка Вествуда під три чорти раз і назавжди.

— То що від тебе хотіла та леді? — спитав батько, коли всівся в своє крісло та прибрав папери, якими, вочевидь, займався, доки не почув моїх кроків.

— Просила про послугу.

— Яку саме?

— Оскільки це не стосується наших родинних справ, тож я не відповідатиму.

— Оскільки ти — Вествуд, тим паче — спадкоємець, то будь-що стосується родини.

Ми «гралися» в дивоглядки кілька хвилин, проте ніхто з нас не збирався йти на поступки. Батькові не хотілося здавати позиції голови родини, мені — розповідати про справжню ціль візиту Дафни. Якби я зізнався, то нічого, окрім насмішок, у відповідь не почув би. Ідея спала на думку миттєво — можна однією розмовою вирішити одразу дві проблеми: таки стати натурником для Дафни (звісно, не афішуючи це назагал) і почати пошуки сестри. Ще мить побуцався поглядами з батьком, ніби я не хотів здаватися, а він сам переміг, і таки промовив:

— Леді Корнер є членкинею «Папільйоток».

— І? — старший Вествуд скривився так, неначе його улюблене бренді перетворилося на ягідний морс, який він ненавидів усім своїм єством.

— Вона почула від приятельок зі спілки, що Тереза зникла, і запропонувала свою допомогу.

— Це виключено! — гримнув чоловік. Це не було дивиною, адже більше за бідність чи ледарів, батько не любив феміністок і вважав їх усюдисущим злом.