Розділ 1. Дафна Елфріда Корнер

Напівпрозорі аквамаринові фіранки надувалися та намагалися не впустити всередину розпечене повітря, проте програвали цю битву, і кімната по самі вінця була наповнена сонячним світлом, теплом та ніжністю після вщухлої пристрасті.

Ковдра лежала на підлозі білою, скинутою з неба на землю, хмарою, простирадла збилися, подушки розлетілися навсібіч і сирітливо ховалися за столиком та кріслами. Балдахін струменів м’ятним водоспадом із важких дубових балясин до самого паркету та намагався приховати тих, що заплелися на ліжку в єдине ціле і все ніяк не могли відірватися один від одного. Шорстка чоловіча рука, неначе створена для неперевершеного володіння мечем або міцного керування конем чи власною справою, намагалася перетворитися на пензель та намалювати найдосконаліше зі створеного богом — вигини жіночого тіла. Коханець припиняти ласки не бажав, тільки ще більше заохочуючи для продовження.

Брунатне волосся розсипалося переплутаними пасмами і виглядало саме так, як і мало виглядати «після». Губи палали, червоніли зацілованими вишнями і виділялися на блідому обличчі так, як міг виділятися переможний стяг над засніженим полем. Або як червоне яблуко, яким первісна жінка спокусила єдиного в світі чоловіка.

Нема правди діти — чоловік хотів бути спокушеним. Його притягувало в леді поряд абсолютно все: довгі густі пасма, які теплою водою проковзували крізь пальці; примружені від задоволення очі, що час від часу світилися місячним сяйвом; невеликі груди та вузькі стегна скидалися на пагорби зі стародавніх легенд, в яких сам всесвіт віднайшов свій початок.

Жінка у відповідь на пестощі проводила пальцями чоловічим тілом, полишаючи по собі подряпинки від коротких, неначе в кошеняти, нігтиків. Руки підіймалися все вище, пробіглися адамовим яблуком, залишили коротке торкання на пухких чоловічих губах, а потім пірнули, у червоно-жовте волосся, щоб притягнути чоловіка до поцілунку.

— Та най би тебе холєра побрала, Дафно! — заволала я і кинула пензля на підлогу. Давно вже не переймалася, що вимащу все навколо фарбами. Нащо було тріпати собі нерви, як все вже давно перемазано?

Тим паче зайвий головний біль теж потрібним не був! Окрім зайвого, я мала постійний — рудий рятівник, що відвіз мене з крамниці, все ніяк не хотів полишати думки. Ба більше! З кожним днем тільки все більше в них укорінювався і навіть почав прориватися на полотна.

Я оглянула свою майстерню — на трьох картинах з п’яти був присутній міцний високий молодик із рудим волоссям, що прикривало вуха, проте плечей, як було в моді останнім часом, не діставало. Тільки на трьох, бо дві картини були першими спробами згадати забуті за стільки часу навички і виявилися пейзажами, на яких присутність людини зайва.

А от на останніх хлопак оселився. Він сидів, притулившись до кремезного дуба та мрійливо дивився в далечінь. Або йшов стежкою серед квітучого степу й сонце грало в пасмах — братах проміння. Сьогодні все взагалі вийшло з-під контролю і ось він вже лежав на простирадлах та пестив жінку, в якій я без зусиль впізнавала себе саму! Цей молодик точно зводив мене з розуму!

Сіла в крісло, що стояло неподалік і було накрите старим простирадлом — захистом від фарби, — стиснула скроні, тавруючи на них жовто-гарячі мазки. Я не знала, що робити з цим божевіллям, як його позбутися. І чи хотіла я взагалі, аби ця незрозуміла лихоманка минула? Здавалося, що я дуже давно не відчувала себе настільки живою. Навіть Маркус не викликав в мені такої хвилі хворобливих спогадів.

Спочатку хлопець згадувався просто як приємна людина, яка не полишила мене в біді та не залишилась осторонь, коли я в прямому сенсі замерзала. Парубок віз мене вулицями, які марніли в сутінках, та розповідав веселі історії. Я сміялася. Щоправда, в ту мить ще не розуміла, від чого саме. Думала, що від смаку свободи та повернення до улюбленої справи, та от минуло кілька місяців, і все більше ставало зрозуміло — не тільки мистецтво змушувало серце калатати хутчіше.

Підвелася повільно, пройшлася вздовж своїх картин. Колись на цьому місці був зимовий сад, але після смерті батька всі екзотичні рослини довелося розпродати і оранжерея стояла порожньою та видавалася вмерлою. Я ж вдихнула в неї нове життя. Моя майстерня була заповнена світлом, кольорами фарб та ароматами розчинників. Вона стала моїм прихистком, тим місцем, де я могла бути собою справжньою і не приховувати власних бажань. Та потаємні хотіння з кожним днем були все більш пекучими. Так само, як і весняне сонце, яке ставало все більш гарячим й все сильніше скидалося на літнє.

Чоловік на малюнках хоч і був для мене цілком впізнаваним, проте істотно відрізнявся від оригіналу. І це мене невимовно гнітило. Можливо, якби я написала портрет з натури, то ця гарячка минула б.

Дійсно! Ось він — вихід із ситуації, що склалася. Нарешті! Мені треба просто знайти хлопця і запропонувати стати моїм натурником на кілька днів. Та і чого його шукати, якщо він сам мені розповів — хто він, звідки й чим займається. З’ясувалося, що ми навіть були на одному балі в Ноксвілі, от тільки тоді вся моя увага була зосереджена на маркізі Джої, для якого я була зручною, проте не дуже й потрібною тимчасовою коханкою. В той час ця болюча істина була мені невідома і я дивилася на красеня-білявця так, наче окрім нього не існувало більше нікого на цій планеті.

— Джинно, підготуй для мене ванну та подорожній костюм! — гримнула я, несучись напівтемними коридорами. Свічки коштували чимало, а витрачалися швидко, тож доводилося економити. Вдень мій дворецький не запалював їх зайвий раз навіть там, де не було вікон. Зрештою, на весь маєток нас було всього п’ятеро людей: я сама, моя покоївка і за сумісництвом компаньйонка, дворецький, кухарка та садівник-конюх. Утримувати повний штат прислуги я не могла собі дозволити. Навіть ці працювали на мене виключно завдяки якомусь диву — адже і для цих чотирьох на пристойну платню грошей не було.