Намалювати небо

На дворі було вже запізно для веселих гулянь, але й зарано для ранкових пробуджень. На диво спокійний передсвітанковий час сповивав її, коли задумлива вона чимчикувала вздовж Набережної Дніпра.

Спустившись до самої води, що вкрилась кіркою льоду,  вона задивилась на чисте морозне небо. Нестримно захотілось намалювати його саме таким, яке воно було в цю мить.

Оксана відчувала, що хоч і серце її боліло нестримно, це свято подарувало їй більше ніж кілька минулих років разом узятих. Дівчина так і стояла, милуючись, запам’ятовуючи кожен відтінок темного неба.

Коли позаду почула тихі кроки.

— Так і знав, що знайду тебе тут!

— Звідки? — Оксана зовсім не здивувалась, побачивши Матвія. Мабуть, відчувала, що болісна розмова неминуча. Тож глибоко вдихнула й поглянула йому прямо в очі.

 — Бо це найзатишніше та найгарніше місце поблизу, створене природою. А ти завжди тяготіла до таких місцин.

Оксана здивувалась тому, на скільки добре Матвій знав її.

— Послухай, — почав був хлопець.

Однак Оксана перебила його.

— Ні, це ти послухай. Я ніколи не зможу тобі її замінити. Розумієш? Я не хочу бути тією людиною, що зайняла випадково вільне, але чуже місце!

Матвій засміявся голосно, закинувши голову назад. 

— Вибач, — врешті-решт вимовив він, — але метафора з вільним місцем це вже занадто! І чому ти вирішила, що когось замінюєш? Я таких як ти ще в житті не зустрічав! Це я тебе намагався замінити бодай кимось усе життя!

— Матвію, ти був готовий із нею одружитися!

— Був. До її зради. До твого падіння посеред дороги!

Матвій зробив крок уперед. 

— Якщо мої колишні стосунки — це єдине, що тебе стримує, то можеш забути про них. Якщо є бодай шанс, що ти щось відчуваєш до мене…

Він узяв її руку, підніс до губ та ніжно поцілував.

— А якщо в нас нічого не вийде?

— Ну ми будемо знати, що хоча б спробували!

— Хоча б спробували, — повторила луною Оксана.

— То ти розкажеш, що загадала біля ялинки? — спитав він притягнувши її до себе.

— Те про, що мріє кожна дівчина. Справжнє кохання!

— Це ж пояснює всі надзвичайні збіги цього вечора.

Вони засміялися. 

— Ти знаєш?

— Що?

— Я біг за тобою пішки!

— Ну то нічого розім’явся.

Уранішня зоря торкалась неба. Не одразу, а поступово. Фарбуючи його в помаранчево-рожевий. Вони крокували неспішно набережною.

— Можливо в тебе є якісь ще бажання? Розкажи одразу, щоб я приготувався!

— Хочу кави, чогось смачненького та записатись на курси ілюстратора!

— Це можна здійснити протягом години. Навіть чарівна ялинка не потрібна!

— Здається, що ялинка знадобилась, щоб тебе притягнути! — засміялась дівчина.

— Стільки часу згаяно. Доведеться надолужувати!

Матвій спинився. Підхопив Оксану та закружив так, що їй перехопило подих. Вкотре вони сміялися так, ніби їм було знову сімнадцять. 

Краєм ока дівчина помітила неподалік чоловічу постать. Надзвичайно схожу на чоловіка, що надолужив її загадати бажання. Вона спинилася, озираючись довкола. Однак поряд нікого не було. Чоловік, якщо й був такий того ранку на набережній, зник, лишивши по собі легенький посмак дива.