Гра

— Дякую, — промовила Оксана, споглядаючи кольоровий візерунок, що осяював небо над нічним Дніпром.

— За що?

— За диво!

Раптом Матвій торкнувся рукою її обличчя та повернув до себе. 

— А знаєш, що я мріяв зробити тоді на випускному балу?

Оксана не відповідала. Ніби все тіло завмерло в очікуванні відповіді. Матвій схилив голову. Його погляд сфокусувався на її губах.

Оксана нерішуче взяла його за руку. Хвилюючись. Не усвідомлюючи звідки взялось хвилювання й чому почали тіло пробивати дрижаки.

Їх уста зустрілись. Спершу тріпотливо, ніби крила метелика, що злітають з пелюстки. А потім з натиском та пристрастю. З жагою, якої від себе Оксана ніколи не очікувала. 

Коли їй нарешті стало сили розірвати це шаленство. Вона сховала обличчя в Матвієве плече. “Звісно ж це не насправді, — думала дівчина, — він зі мною лише закриває біль від втрати.” 

Однак тієї миті це не мало значення. Оксана подумки вже відпускала його до того життя, яким він жив. А сама розуміла, що зі світанковим промінням прийде і її черга повертатись до реальності.

А Матвій усе тримав та тримав її коло себе. Ніби вона була для нього чимось надзвичайно цінним. І Оксана погодилась пограти в цю гру. Хоча б на короткий час припустити, що хтось міг ставитись до неї з такою безмежною ніжністю.

— Чому? — раптом спитала Оксана, коли вони повернулися до зали, — Чому ти тоді не поцілував? На балу?

— Чому не поцілував? — Матвій, здавалося, здивувався питанню. — Ти себе взагалі в дзеркало бачила? Дух перехоплювало навіть заговорити до такої красуні.

— Щось не віриться, — Оксана примружила очі, однак щаслива посмішка осяяла її обличчя.

— Я не жартую, на випускному ледь вдалося дістатися до тебе крізь натовп шанувальників.

— Ти мені лестиш, — засміялась Оксана, — але можеш продовжувати!

— На що було розраховувати худенькому ботану?

— Ну ти відрізнявся від класичного ботана?

— Угу, — скептично глянув на мене він, — І чим?

— Нууу, ти ніколи не носив окулярів!

Тепер вже сміявся і Матвій.

— І ти був моїм другом! 

— Так і це було боляче.

— Що? — здивувалась Оксана.

— Бути поряд із тобою та не мати змоги торкнутися, — він провів рукою по її волоссю. Оксана ледь стримала тремтіння, що пробігло її тілом.

— Тому я й повністю викреслив тебе зі свого життя, щоб уникнути цього болю. Можливо, це було помилкою.

Вони обидва притихли, спостерігаючи, як зменшувалась кількість людей у танцювальній зоні.

— Ходімо звідси?

Оксана кивнула. Мабуть, у ту мить вона погодилась би йти куди завгодно. Неначе крізь марево сну, дівчина вкотре вмостилась у зручному кріслі автівки. 

Піднялись ліфтом. Матвій невпинно тримав її за руку, ніби боявся, що вона розтане як вранішня роса на сонці.

Дівчина полегшено скинула взуття з утомлених ніжок. Хлопець увічливо запросив її умоститись на дивані. 

— Можеш робити, що хочеш. Обіцяю поводити себе стримано і не тиснути на тебе, — він ніжно поцілував її чоло. 

Оксана з жахом зловила себе на думці, що краще б він поводив себе нестримано. Зашарілася. Поспіхом кинулась за своїми речами, а потім до ванної кімнати.

Омила обличчя теплою водою. Перевдяглася в ангоровий светр та джинси. Складаючи охайну оксамитову сукню, Оксана не могла позбутися відчуття, що разом із цим вона прощалась із казкою Новорічної ночі.

Дівчина повернулась до вітальні, що об’єднувалась із кухнею. Поки Матвій лишив її на самоті, вирішила заварити чаю. По черзі відкривала шухлядки, поки не знайшла потрібну з філіжанками. Лишилось тільки знайти упаковування з чаєм.

Відкривши одну з найвищих шухлядок, Оксана завмерла, наче блискавкою вдарена. На поличці розмістилась маленька коробочка яскраво червоного кольору. Вона знала, що не можна, та все ж простягнула руку.

Оксана розуміла, що відкривши цей ящик Пандори, повернення вже не буде. Очі пекло від сліз. Обережно розкрила коробочку. У ній сяяла, відбиваючи проміння теплого світла, неймовірної вишуканості каблучка.

“Звісно ж, — гірко подумала вона, — він збирався робити їй пропозицію.”

Обережно поклала коробочку на стіл. Оксана відчула себе абсолютно зайвою в цій гарній квартирі. Тихо накинувши куртку та взувшись, вона вийшла.

Сльози підступали й більше їх можна було не стримувати. Спускаючись ліфтом, вона дозволила собі голосно схлипнути, затуливши обличчя руками.

“Це була тільки гра. Гра, у яку ми грали вдвох!” — нагадувала вона собі. Однак від цього не менше боліло.