Кіт не проти

Поки Оксана намагалась усвідомити те, що відбувалося, Матвій допоміг їй здійнятися. М’яко, але рішуче повів до своєї автівки.

Дівчина сиділа в затишному салоні. Програвач тихо наспівував різдвяну мелодію. Матвій сів за кермо та швидко почав рух по дорозі.

— Ти в нормі? — спитав він.

— Я не впевнена, — тремтячим голосом відповіла вона.

— У лікарню?

— Та ні! Хіба що вони лікують страшенний сором!

Оксана засміялась теплим заливистим сміхом, на який важко було не відповісти.

— усе було не так вже й погано, — Матвій усміхався. — Тебе могло бути травмовано!

— Ні, Матвію, ти тільки подумай серед мільйона людей, що живуть в нашому місті, я впала в кучугур саме перед тобою! Скільки ми не бачилися? Років десять?

Оксана все ще сміялась.

— Вже більш як одинадцять.

Дівчина обірвала сміх. Така часова прірва не могла не відбитися на кожному з них. Оксана вийняла свої руки з рукавиць. У теплому салоні автівки її пальці почали відігріватися.

— Куди тебе підвезти? — голос хлопця, ніби пробудив її зі сну.

— Ішла я додому, — замислено відповіла вона.

— До батьків?

— Ні, знімаю в Краснопіллі.

Матвій кивнув. Кілька хвилин вони їхали в цілковитій темряві.

— А ти куди прямував? — спитала Оксана, щоб підтримати розмову.

— Нікуди, якщо чесно. Просто катався.

Оксана подивилась на Матвія. Попри тьмяне освітлення вона розрізняла такі знайомі риси обличчя. Та дещо змінилося. Рука, що тримала кермо була не хлопчачою. За кермом сидів справжній чоловік. Однак Оксана пам’ятала його справжнього. І з тим хлопцем все завжди було легко та весело.

— Якщо є час, заходь до мене в гості на каву, — випалила вона.

Матвій кинув на дівчину швидкий погляд.

— Якщо ніхто з твоїх не буде проти, — тихо озвався він.

— Ем… мій кіт може бути проти, але ми з ним домовимось, — Оксана всміхнулась, — Тим паче ти буквально врятував мене, тож кава — це найменше, чим я можу віддячити.

Залишивши автівку біля під’їзду, Матвій та Оксана пірнули до під’їзду п’ятиповерхового будинку.

— Вгадай що?

— Ти живеш на п’ятому!

— Саме так!

— Чомусь я не здивований.

Вони підіймалися сходами. Оксана мимоволі помітила і те, як був Матвій вдягнений і те, який годинник мав на руці. У комплексі з його автівкою сформувався образ доволі успішного чоловіка.

Оксана щиро раділа його здобуткам. Так, наче вони були її власними.

Ще до того, як ключ провернувся у замку, вони почули сердите нявчання. Оксана відкрила двері. До них на зустріч вилетів білий пухнастик. Він почав тулитися мордочкою до Оксанчиних ніг. Та неспокійно кружляв навколо, допоки дівчина не взяла його до рук.

— Матвій, тобі доведеться трішки зачекати. Якщо я не погодую цього пухнастика, він нам не дасть і хвилини спокою.

Оксана відпустила котика, вимила руки та дістала пакетик із вологим кормом.

— Їсть тільки такий. Вибаглива мармизка!

Завершивши з годуванням, вона обернулась, піймала на собі погляд темних очей. Матвій невідривно спостерігав за нею. Чомусь Оксана занепокоїлась щодо того, який мала вигляд. 

Розпашіле від прогулянки обличчя. Ланіти палали. Мокре від розталого снігу волосся. Чи все це личило їй? Вона мотнула головою, відкидаючи зайві думки.

— То які плани на свято? — порушив тишу Матвій.

— Ніяких, — важко зітхнула Оксана, заливаючи мелену каву окропом.

— Як так сталося? — у голосі Матвія відчувалось здивування.

— Нескінченне навчання, робота та складнощі з довірою відштовхують і друзів, і потенційних хлопців.

— Складнощі з довірою? Ти мене запросила до себе, хоч не знаєш про мене майже нічого!

— Та я майже все про тебе знаю!

— Останні роки багато чого змінили, — з якимось дивним надривом у голосі сказав хлопець.

— Але ж вони не зробили з тебе маніяка, чи не так?

Кава в турці закипіла та почала стрімко здійматися. Оксана дістала пачку імбирного печива. Розмістила на столі блюдце із солодощами та дві філіжанки, що пашіли ароматом свіжозвареної кави.

— Дякую, — Матвій потягнувся рукою за печивом. Оксана зробила те саме. У мить їх пальці зустрілися. Оксана відсмикнула руку, аж занадто швидко.

На столі обабіч стіни вмостилась невеличка ялинка. Колись Оксана придбала її за безцінь в АТБ. І тепер натисла кнопку, що включила різнобарвні вогники.

Сяйнисті вогники заграли у її очах і в очах хлопця навпроти. Оксана згадала своє бажання біля ялинки в парку. Їй стало цікаво, що ховалось за цим кам’яним виразом обличчя, який так часто з'являвся на Матвієвому обличчі.

— А в тебе які плани на свято? — спитала дівчина, сьорбаючи каву.

— Були грандіозні, — сумно вимовив він.

— Були? Чому були? — Оксана подалася вперед, боячись пропустити бодай слово з його відповіді.

— Я мав би зустрічати Новий Рік на закритій вечірці в Барталомео з…

— З ким? — зіщулила очі дівчина.

— Плани змінилися. Тож я вирішив нікуди не йти.

— Не хочеш святкувати сам? Розумію, — Оксана підібрала ноги, підтягнувши їх до себе. Обійняла коліна. 

— Принаймні в тебе було з ким планувати! — вона сумно посміхнулась. Ще раз глянула на вогники. 

— А що як ми все переплануємо?! — Матвій зблиснув очима. — Що як ти святкуватимеш зі мною?

Оксана невпевнено захитала головою. Ситий Каспер застрибнув Матвієві на коліна та почав голосно муркотіти.

— Мені й одягти нічого, — промугикала вона, спостерігаючи як кіт проміняв її на незнайомця.

— У мене є для цього рішення, — відмахнувся Матвій, — Поїхали!

Каспер підбадьорливо буцнув лобом хлопця під лікоть.

— Здається, твій кіт не проти!

— Ну коли вже й кіт не проти, то поїхали!