Несправедливість

Оксана дозволила собі всміхатися аж поки не дісталась до трамвайної зупинки. Вона топталась на місці, виглядаючи в далині світло фар. 

Однак світло не з’являлося. Її чобітки набрали вологи. Ногам ставало нестерпно холодно.

— Не їде через негоду, — голосно промовив хтось із людей, що зібрались на зупинці.

Радість від епізоду з ялинкою почала танули, як сніг на весняному сонці. Оксана потягнулась за телефоном. Екран засяяв у вечірній імлі. Тільки двадцять відсотків! 

Дівчина відкрила додаток для виклику таксі. Смартфон зрадливо блимнув та відключився. Подумки Оксана вилаялася.

Стояти на місці було холодно, тож вона покрокувала темною вулицею в бік своєї найманої квартири. Звісно ж пішки йти не менше двох годин.

Розсердившись на все й ні на кого водночас, вона пнула ногою кучугур снігу, що містився обабіч дороги. Пройшла кілька метрів та пнула наступний.  

На думку їй прийшло усвідомлення несправедливості цього життя, невиправданих очікувань від сумлінного навчання та безперервної праці. Чомусь згадався шкільний випускний, де все здавалося таким казковим та чарівним. А життя зовсім не виявилося казкою!

З усієї сили Оксана пнула ногою вже третій поспіль кучугур. Однак цього разу все пішло не так, як планувалося. Її нога легко пролетіла крізь сніг, опинившись високо в повітрі. Оксана втратила рівновагу. Спину відкинуло назад, ноги поїхали вперед по слизькій купі напіврозталого снігу.

Дівчина вилетіла на дорогу. Ледь устигла перевернутися та стати на коліна. Автівка, що стрімко наближалась, зі скрипом вивернулась посеред дороги, оминаючи Оксану.

Серце дівчини скажено закалатало. Дорога була пустою. Тільки одна автівка, що їхала в цей час ледь не збила її на смерть. Оксана спробувала підвестися, але тіло наче відмовлялося слухатись її.

Переляканими очима, вона дивилась, як відкриваються двері автівки. Перед очима з’явився силует чоловіка. В очах помутнішало.

— Чи з вами все гаразд? — почула вона голос, якийсь знайомий, наче відлуння з дитинства.

Зусиллям волі вона сфокусувала свій погляд на обличчі, що виринуло поряд із нею. 

— Оксано!?

— Матвію!? 

Вони вигукнули водночас. Погляди їх зустрілись. Сумнівів не лишалось. Перед нею сидів посеред дороги Матвій, якого вона востаннє бачила на випускному вечері в школі.