Загадай бажання

Оксана йшла після чергової зміни на роботі. Це був вечір тридцять першого грудня. Маршрутки ходили рідко, тож вона пішла пішки через парк, щоб невдовзі сісти на трамвай та поїхати додому.

Сніжинки розрізали повітря та осідали на Оксаниному обличчі. Ховаючись від крижаного вітру, вона здійняла шарф до самого носу.

Чомусь освітлення парку було зовсім млявим. Вулички, заставлені лавочками спорожніли. Оксана якимось болючим чином відчула свою самотність. Удома на неї чекав тільки пухнастик Каспер. І Новорічну Ніч вона зустрічала саме з ним.

Чи то вітер так різав очі, чи то Оксані й справді стало так боляче усвідомлювати свою нещасність, що сльози підкрались та затремтіли на її віях, готуючись до перетворення на льодинки. 

Вона згадала і млосне відчуття безнадії, коли сиділа над щомісячними звітами. І рідкі моменти спокою, коли вдавалося взяти пензлик до рук. Чомусь пригадався їй і болісний розрив із колишнім хлопцем, що зовсім підірвав її віру в людей. 

Непомітно для себе, Оксана дісталась середини парку. Там умостилась велика ялинка. Жахним усвідомленням для дівчини стало те, що ялинка стояла знеструмлена. Жодний вогник не сяяв та не вигравав на ній.

Оксана протягнула руку, торкаючись кінчиками пальців новорічної красуні. 

— Не сяє? — дівчина почула поряд із собою скрипучий старечий голос та підстрибнула з несподіванки.

Невідомо звідки узявся та став поряд із нею чоловік. Вона придивилась до його обличчя. Її буравив погляд спокійних очей. У тьмяному світлі ліхтарів можна було розгледіти посічене зморшками обличчя. Сиве волосся пасмами виринало з-під дебелої шапки.

Оксана зітхнула. Вечір, що зазвичай проходить із найближчими людьми у святковому приготуванні, вона проводила з незнайомим дідусем.

— І тому ти така сумна? — не вгамовувався старий.

— Угу, — мугикнула Оксана, вирішивши, що нечемно зовсім ігнорувати бідолашного.

— Ну ж бо, — заторохкотів він, — заплющ очі та загадай, щоб засяяла!

Кілька секунд дівчина невпевнено споглядала на чоловіка. 

— Чого чекаєш? Загадуй! — крикнув він. — Тільки очі заплющ.

Чоловік розвернувся та почимчикував у якомусь незвіданому напрямку.

— Загадуй! Кому кажу! — проспівав він на ходу.

Оксана всміхнулась цьому дивацтву та заплющила очі.

— Нехай ялинка засяє, — прошепотіла вона. 

Затулила обличчя руками, ніби соромлячись своєї дитячості. Подивилась на ялинку. Та й досі стояла без освітлення. Дівчина озирнулась у пошуках старого, аби дорікнути йому та поруч нікого не було.

Коли в мить золотисте сяйво почало здійматись із найнижчих гілок ялинки до самої верхівки. Мимоволі Оксана ойкнула.

— Ну от, бачиш. А ти не вірила! — старий якимось дивом знову опинився поряд. 

Він усміхнувся, побачивши щасливе здивування дівчини.

— Це ви зробили? — зіщуливши очі спитала Оксана. — Ви якось увімкнули ялинкові вогники?

— Не знаю про що ти, — знизав плечима чоловік. — Можеш спробувати ще раз, як не віриш! Заплющ очі та загадай бажання! Будь-яке!

Оксана хотіла щось заперечити, але чоловік почалапав кудись, доброзичливо махнувши їй шапкою.

“Звичайно ж, то він увімкнув гірлянду”, — подумала дівчина. Однак вдруге заплющила очі та загадала бажання…