Розділ 9. Перше фальшиве побачення

— Але погодься, люба, це й справді трохи підозріло, — пробурмотів Захар, йдучи зі мною коридором разом з Дмитром та Магдою. — В плані, те, що наш гарячий ректор отак вписався в цю історію та організував чималі проблеми кільком студентам, які писали про тебе стільки гидоти.

— А як на мене, нічого дивного, — я знизала плечима. — Самі подумайте: якась підла тварюка, заради гайпу та підняття популярності свого телеграм-канальчика, навмисне псує йому репутацію, не просто поширюючи плітки, а спотворюючи інформацію. Аж до рівня: «вирізати з відео під час монтажу все незручне для його теорії». Через це в нього починаються проблеми з роботою та відбувається розрив із «зоряною нареченою»… І наче останнє йому й тільки в плюс, бо судячи з мого досвіду спілкування з цією персоною, та екс-наречена — рідкісна курва. Але скурвленість тепер уже, схоже, колишньої серйозно додає проблем з менталочкою. В результаті ректор має клопоту навряд менше за мене. Тож мені здається цілком природним бажання нагадати деяким, що в комментах варто хоч трохи стежити за язиком, бо цькування, наклеп та псування ділової репутації — це цілком реальна стаття. І за своїм помелом тобі варто хоч трохи стежити, а не перебувати в ілюзії своєї безкарності просто тому, що це інтернетик, а не живе спілкування.

— З цим-то я згодна, — кивнула Магда. — Але все одно було дуже неочікувано, що ректор особисто взявся за це. Ще й не за просто за рандомних тролів з твіттера чи інсти Діви Кей, а саме за студентів нашої академії, які писали про тебе все те лайно.

— Ну, це на мою думку також цілком логічно. Коли ти — цілий ректор великого ВНЗ, тобі найзручніше продемонструвати силу саме на своїх студентах, ну і викладачах, якби тим вистачило розуму коментувати цей скандальчик зі своїх власних сторінок. Бо ж тут в тебе перед очима теки з їхніми документами та додаткові важелі впливу. Що, своєю чергою, також є сигналом для інших їм подібних, аби притримали трохи коней, — пробурмотіла я, почуваючи незручність через те, що треба тримати всі ці недомовки з друзями.

Проте згідно домовленості з Сергієм, все, що стосувалось цієї операції, було суто між нами, якщо не рахувати комісію… та й тій відомо тільки про сам факт нашої гри проти пліткаря. Тому хай там що, не можна розказувати кому завгодно з близьких ні про сам план, ні про якісь його деталі. Як би я не довіряла друзям, але дізнавшись щось, вони могли десь, навіть зопалу, захищаючи мене, ляпнути трохи зайвого не в тому оточенні, чи не під тим дописом в мережі. І тоді б все просто зірвалося, натомість пліткарі б отримали нове «паливо» для своїх брудних теревеньок. Та на відміну від того, що збиралися провернути ми — воно б навіть на крок не наблизило нас до нашого язикатого ворога, а тільки б позбавило ще однієї можливості дістатися до нього.

— Не хвилюйся, Аліно, ми тобі віримо, — запевнив Дмитро, і бажаючи підбадьорити, легенько обійняв мене за плечі. — Просто, схоже, ніхто не звик, що жертви інтернет-булінгу можуть насправді й до суду подати, бо незалежно від того, наскільки вони там «страшні-жахливі» на думку тролів, але гівнити людину в соцмережах та наполегливо бажати їй смерті — це цілком реальна стаття.

— Дякую, друже, — кивнула я, і попрощавшись з компанією, вийшла з корпусу та рушила до гуртожитку. Сьогодні, як не дивно, знову без Магди, яка вже традиційно їхала додому до свого хлопця. І це, коли чесно, було мені максимально на руку. Бо інакше в неї могло б виникнути забагато зайвих запитань, коли б вона побачила, що я починаю ретельно чепуритися до свого фальшивого побачення в ресторані!

Я була звичайною студенткою з незаможної родини, яка повністю сконцентрувалась на навчанні, і лише хіба зрідка трохи підробляла, беручи замовлення на малюнки… та й з цим мені трохи обламалося після того, як понісся цей скандал. Тож не мала грошей на дуже розцяцькований гардероб, серед того — на велику кількість вечірніх та коктейльних суконь. Таких в моїй шафі висіло лише дві, старенькі, знайдені колись на секонді в люкс-відділі. Та вже чимало разів вдягнені на різні заходи, де треба було виглядати відповідно. І ту, в якій я була на фуршеті, сміливо можна назвати кращою з цих двох. Логічно, що найперше моя рука потягнулася саме до неї, але…

Фуршет. Там пліткар зняв те гидке відео, і на його кадрах, що розлетілися мережею, на мені була ця сама сукня. Тож якщо зараз, серед першої контрольної групи з викладачам, справді виявиться або адмін «Кафедри срачів», або просто активний дописувач, який нас сфотографує, всі обов’язково звернуть увагу на цю деталь. В такому разі, вона навряд зіграє нам на користь. Тож краще, певно, вдягнути іншу сукню, хоч вона й виглядала не так гарно та була значно поношенішою. Та й…

Якщо пліткар прийде в ресторан, навряд він підходитиме до нас надто близько — скоріш за все, обмежиться фотографіями здалеку. І хай навіть на його телефоні дуже хороша камера з класним зумом, навряд це дасть йому змогу зробити такі фото, на яких буде видно, що моя сукня вже давно прожила свої найкращі часи.

Закінчивши збори, я накинула на плечі легку куртку та рушила до зупинки. Так-так, знаю, значно краще було б у такому вигляді під’їхати під ресторан на таксі, але поїздка від гуртожитку до того місця в центрі, де той ресторан знаходився, влетіла б в чималу копійку. Я ж не мала багато зайвих грошей, аби отак кататись кожного разу, коли ми намагатимемося виманити пліткаря (а таких поїздок, гадаю, буде ще чимало). Тож просто звично користувалась громадським транспортом. Який у цей час, звісно, все ще був переповнений.

Розуміючи всю важливість операції, я вийшла з дому так, аби мати запас часу на дорогу. Тому прибула до потрібного кварталу трохи раніше і кілька хвилин почекала, аби підійти до входу в ресторан в домовлений час. Саме на три хвилини раніше за Сергія, який під’їхав до парковки на своєму дорогому авто.