Розділ 8. Операція «Вендетта»

Я давно вивчила три основні речі, які в жодному разі не можна робити, якщо ти стаєш об’єктом цькування в інтернет-срачі.

Перша — ні в якому разі ні за що не вибачатись. Бо якщо напишеш хоч кілька слів вибачень — автоматично визнаєш свою провину, тобто, даси сигнал: ти таки в чомусь винен, раз вибачаєшся. Отже, вся ненависть на твою адресу заслужена і її треба ще більше.

Друга — не писати ніяких відповідей нікому і ні на що, та не намагатись де завгодно що завгодно пояснювати. І причина проста та банальна: коли несеться інтернет-срач, тим, хто поливає тебе лайном, в принципі начхати на будь-яку логіку, начхати на те, що і як було насправді, хто в чому винен чи не винен. Любителі срачів, які сьогодні активно кенселять щось одне, завтра обсирають щось друге, а післязавтра бажають смерті комусь третьому — це банальні падальники. Заздрісливі невдахи, які самі абсолютно нічого з себе не являють, і почуваються хоч трохи значущими лише тоді, коли вливаються в цю фекальну хвилю голого гейту, бажаючи втопити в ній свою сьогоднішню жертву. Таким взагалі немає діла, наскільки адекватна причина срачу. Вони просто прагнуть жерти та випорожнювати та знову жерти більше й більше лайна. Тож що б ти не намагався пояснювати максимально адекватним тоном та максимально зрозумілими фразами — вони їх не почують, бо просто не зацікавлені в цьому сприйнятті. Натомість кожне твоє слово стане для них паливом, яке подовжить їхнє палання. І вони однаково все перекрутять, вивернуть, спотворять та переінакшать, аби потім понести далі як твої слова те, чого ти і близько не казав. А зверху додумають і також видаватимуть за істину в останній інстанції мільйони нібито сказаних тобою абсурдних подробиць, які доводитимуть кожному, хто їх почує, що ти — остання падла, яку незрозуміло, як взагалі земля носить.

Ну і третя, найважливіша — ніколи, нізащо, за жодних обставин не заходити в твіттер. Тому що твіттер — це величезна помийка зі скаженими дикими єнотами, єдине призначення якої — смердіти та нескінченно генерувати сміття. Цвинтар заздрісливих, неадекватних нездар, які здатні лише висловлювати свою дуже авторитетну вузьколобу думку, принижуючи інших, та почуваючи власну важливість від того, що всією зграєю обісцяних скажених єнотів когось розривають. Тож якщо ти розумієш, що тебе вже почали гівнити й в твіттері, треба просто вимкнути в ньому сповіщення та закрити свою сторінку — щонайменше, на деякий час. І скільки б тобі хто не кидав посилання та не розказував, що там несеться про тебе — абсолютно точно не клікати на ті посилання та не шукати той срач навколо тебе. Інакше маєш всі шанси стрибнути з мосту.

Якщо пощастить, то середньостатистичний інтернет-срач вляжеться за кілька днів. Про тебе і те, яке ти страшне вселенське зло, всі швидко забудуть та заб’ють, перемкнувшись на якісь чергові «соски, що виколюють очі». І потім про все, що так активно неслося, мало хто в принципі згадає.

В моєму випадку, мав місце інший тип проблеми, дещо складніший: активний довбанутий гейтер, який не просто не збирався вгамовуватись. Він, по-перше, очевидно дуже довго готував всю цю історію та лише чекав нагоди. По-друге, ще й сам продукував контент, яким ці палання срачів продовжував.

На щастя, мій булер був абсолютно точно десь поряд, а не за компом в іншому кінці країни. Тож я мала всі шанси його знайти та відірвати все, що дригається. Але для початку…

Іще однією важливою перевагою стало те, що в цій історії той мудак зробив Сергія Череду моїм союзником, з яким мене тепер об’єднував спільний ворог. Завдяки цьому на моєму боці був цілий ректор. Який хоч і нещодавно повернувся із-закордону, але однаково мав чимало зв’язків та можливостей. Зокрема…

Ми почали це майже одразу після того, як розробили план. Перериваючи соцмережі, я перевіряла сторінки найактивніших тролів, які змішували мене з лайном, вишукуючи серед них тих, які були місцевими студентами. І коли знайти таких вдавалося — передавала всі лінки Сергієві, який далі вже працював зі своїми юристами, що нотаріально затверджували кожен скріншот з коментарем, який підпадав під статтю.

Невдовзі кілька студентів, які найактивніше не тримали язики за зубами, отримали сповіщення про своє відрахування та завітали до поліції по заяві за цькування. Коли чутки про це поширились, зокрема і на каналі…

З одного боку, всі тільки більше впевнилися в нашому з ректором романі, бо «чому ж іще йому так мене захищати, якщо я не його коханка?». Та з іншого, охочих не стежити за своїм язиком в коментарях справді трохи поменшало. Надто серед студентів художньої академії з власних сторінок.

При всьому цьому я, звісно ж, продовжувала тримати всі свої сторінки закритими, ніде нічого не писала та ні на що не відповідала. Однаково б це не допомогло, бо «друге правило» лишалося в силі.

І тепер наставав час розпочинати головне дійство нашого шоу: пошук активного пліткаря. Заради цього ми розробили план «риболовлі» в кілька етапів, суть якого була в тому, аби перевірити, в яких саме ставках клюне рибка.

Після побачених відео та того посту, який під ним написали на «Кафедрі срачів», я переконалась, що зйомка на прийомі — справа рук того самого адміна каналу, який був там особисто. І хоч ми не мали можливості дізнатись, хто ж тоді стояв у місці, з якого велася зйомка, але був ще один спосіб знайти його.

На першому етапі ми розділили на п’ять груп всіх гостей фуршету, список контактів яких, звісно ж, ректор отримав без жодних проблем. При цьому одні групи складалися з викладачів, інші — зі спонсорів та почесних гостей, і звісно ж — групи виключно зі студентів. А потім кожній з цих груп належало пройти перевірку.