Розділ 6. Страх і відраза на фуршеті

— Поглянь на це з іншого боку, — знизав плечима Дмитро, марно намагаючись мене підбадьорити. — Ти, принаймні, йдеш туди як запрошена гостя, чиї таланти та досягнення визнано на загальноуніверситетському рівні. Натомість я там буду просто хлопчиком на побігеньках.

— Знаєш, друже, — сумно зітхнула я. — От чесно, я б радше не мала такої ЧЕСТІ та просто не йшла на той прийом, ніж ходити на подібні заходи зараз. Ти ж розумієш, що як мені сьогодні на сукню хтось «випадково» виллє своє червоне вино, то це ще буде для мене найлайтовішим варіантом із усіх тих неприємностей, які можуть на мене чекати.

— Розумію-розумію, — похитав головою він, поправляючи краватку на вході. — Але коли вже тобі однаково треба туди йти, спробуй побачити в цьому хоч щось позитивне.

У відповідь я лише закотила очі. Адже зовсім нещодавно, коли дізналась про цей фуршет наприкінці канікул… я й справді дуже раділа та пишалася тим, що отримала туди запрошення. Але тепер було просто фізично складно радіти будь-чому, крім можливості побути в тиші, спокої та безпечному просторі.

Та з іншого боку, мені тепер справді не доводилось обирати. Все, що залишалося, це максимально високо підняти голову, заходячи туди, та зробити все, аби не облажатись надто сильно.

Тож показавши на вході своє запрошення (виключно символічно, бо мене тепер впізнавала навіть остання собака), я увійшла до актової зали, урочисто задекорованої для цього фуршету. І так, саме так, майже одразу відчула на собі безмежну кількість поглядів.

Втім, за фактом все виявилось значно краще, ніж я собі науявляла в своїх найстрашніших фантазіях. Хай на мене й витріщались, але все було в межах розумного та без фанатизму. Та й ніхто наче поки не кидався видирати мені волосся. Тож… схоже, якщо тут і були активні супер-фанати Діви Кей, які ненавиділи мене, то, принаймні, на офіційному вечорі, перед керівництвом академії та спонсорами, вони себе стримували. І я вже майже повірила, що за поточної ситуації все максимально гаразд.

Як виявилось, дарма!

Це сталося несподівано, без жодних попереджень: згасле світло, гучні біти і прожектори, спрямовані на сцену…

Де стояла Діва Кей!

Від цієї картини я, м’яко кажучи, власною слиною вдавилась, і навіть закашлялась. Адже чого ти точно не чекаєш, так це зірки ТАКОГО рівня на подібному заході. Тобто, вона ж за виступ на якомусь корпоративі здогадуюсь, скільки бере! Невже тут швендяє якийсь спонсор з купою грошиськ, що вирішив замовити таку жирну зіроньку? Чи може, все значно простіше, і справа саме в її нареченому (чи то колишньому, чи то все ще дійсному, просто поки не прощеному)?

Хай би що там було, але остання жінка, яку я зараз хотіла б в принципі бачити, стояла просто переді мною, в декількох метрах. На сцені нашої актової зали, куди очевидно привезла власне обладнання для виступу. І шикарно танцюючи, співала пісню. Модну, стильну, з потужним звучанням та ритмом, який качав.

Та тільки БУВ НЮАНС: текст цієї пісні! Якщо коротко… то в ній розказувалось про негідника, який зраджував своїй нареченій, поки та мрійливо готувалася до весілля і «до останнього так хотіла вірити в справжню любов, а не брудним чуткам». Але врешті її нещасні очі таки розплющились перед ПРАВДОЮ, і вона, збираючи уламки свого ніжного розбитого серця, з гідністю тепер шле в усіх символічних напрямках того брехливого, зрадливого вилупка, який навіть мізинця її не вартий.

Проте навіть ЦЕ було далеко не все!

Бо коли пісня вийшла на кульмінацію, Діана, сексуально танцюючи, спустилася сходами зі сцени, граційно вхопила з одного зі столиків бокал червоного вина, та зробила з нього звабливий ковток. А потім, в пару танцювальних кроків опинившись перед ректором, і…

Так, саме так, на останніх акордах виплеснула вино йому прямо в обличчя!

— Ти не заслужив на мене, Сергію, — заявила вона, гордо задерши підборіддя. Заявила в усе ще увімкнений головний мікрофон, який розносив її голос по всій залі. — Я забагато терпіла, забагато пробачала тобі, забагато хотіла вірити в те, у що хочеться вірити, а не в те, що є насправді. Але тепер я вирішила: з мене годі! Не дзвони мені більше, мудак!

Закінчивши свій перформанс, Діана розвернулась на високих підборах… І тієї ж миті заверещала, широко відкривши рота, коли в її обличчя вилилося вино з першої-ліпшої склянки, яка трапилась мені під руку! На жаль, це вино таки було біле, але його виявилось достатньо, щоб головний мікрофон, затріскотівши, вийшов із ладу. Втім, мій голос в повислій тиші було чути достатньо голосно.

— Ти ж знаєш, що він не зраджував тобі, правда? — випалила я, викреслюючи кожне слово, неначе гарячі іскри з креміню. — Прекрасно знаєш, від самого початку. Тобі просто подобалося мати над ним владу. І потім, коли він все ж не побіг у тебе на повідку після всієї гидоти, яку ти наробила… Тебе це розізлило. Адже як хтось сміє не слухатись тебе? Ти ж головна, ти ж господиня, тобі всі повинні коритися. Особливо — чоловік, якого ти вже вважала своєю власністю приблизно так само, як свої туфлі, чи сумочку. Аж тут цей чоловік, схоже, вирішив, що ти перейшла межу, та не приповз вимолювати прощення за те, чого не робив. За те, про що ти знала, що він цього не робив. Просто щоб ти вкотре почухала свою самооцінку. І тому… тому ти вирішила дійти аж до ТАКОЇ гидоти? Публічно принизити того, хто зовсім нещодавно серйозно планував з тобою одружитися? Ще й цілу пісню заради цього написати, в якій от настільки гидко його оббрехати. Скажу лише одне: сподіваюсь, колись до всіх твоїх фанів дійде, яка ж ти токсична аб’юзивна паскудь.