Розділ 3. Віч-на-віч

Що ж, цього варто було очікувати… хоча я, коли чесно, до останнього сподівалась, що ці очікування не справдяться. Аж ні! Саме під кінець останньої на сьогодні пари до дверей авдиторії зазирнула жіночка передпенсійного віку, яка просто отак, при всіх, голосно сказала:

— Аліна Сидоренко, після пари зайдіть до ректора!

Чи варто казати, що мало не всі в цій авдиторії вирячили очі, зашурхотіли, і або почали між собою перешіптуватись, або, забивши на все, похапали телефони та почали щось строчити в повідомлення своїм друзям?

Все ж, що лишалося зараз мені, це боротися з нестерпним бажанням провалитися крізь землю. Трясця, ну що за життя?!

По-перше, навряд те, що наш новенький ректор викликає мене до себе зараз — це просто збіг обставин, ніяк не пов’язаний з тим постом, а насправді причина якась інша. О ні! Він сто відсотків в курсі, що тут до чого і чому! І якщо сам раніше справді не знав про той клятий анонімний телеграм-канал, то за минулий день йому напевне про нього вже повідомили. Тож тепер він не просто побачив пост, а ще й сам підписався. Так, щоб стежити за новими публікаціями — на всяк випадок.

По-друге, після такого публічного оголошення про те, що ректор викликає мене, чутки тільки більше поповзуть. Та що там, я ладна закладатись, що хтось з людей, які цієї миті були в авдиторії, побігли строчити про це не тільки своїм друзям в приватні повідомлення, а й у відкритий чат під тим самим постом на «Кафедрі срачів»!

Але найгірше те, що я нічого не можу зараз з цим зробити. Взагалі хоч якось вплинути на ситуацію. Адже як почну все заперечувати просто тут і зараз — мене просто засміють, і точно не повірять. Надто коли врахувати, що більшість однокурсників мені відверто заздрить після того, як я наприкінці минулого року отримала запрошення на роботу в італійській галереї, куди поїду після випуску.

Не піти до ректора на його виклик я теж не можу. Особливо якщо врахувати, що насправді цей самий ректор має бути, щонайменше, дуже і дуже злий. Бо ж він вчора просто допоміг незнайомій дівчині, яка опинилася в біді. А тепер всі звинувачують його в романі з власною студенткою! За таке ж викладачів, тим паче — керівництво ВНЗ, точно по голівці не погладять. Це ж вам не серіал «Тендітні створіння», де роман директора балетної школи та гарненької балерини-учениці вважається мало не «віковічною традицією навчального закладу»! В реальності подібне якщо спливе — буде скандал, який нічим хорошим ні для кого не закінчиться. Тож не дивно, що ректор тепер має просто скаженіти через всю цю історію.

Цікаво тільки, а чи буду я в цій розмові тією стороною, яку звинувачуватимуть в усіх своїх проблемах? Дуже хотілося б вірити, що чоловік, який просто допоміг незнайомці в халепі, так не чинитиме. Проте знати напевне я не можу.

Тому ледве дочекавшись кінця пари, я склала речі, та на ватних ногах рушила в напрямку сусіднього адміністративного корпусу, де знаходився ректорат.

— Почекайте хвилину, — суворо повідомила секретарка… і навіть вона якось скоса на мене глянула! Що майже не залишало сумніву: на «Кафедру срачів» ця мадама також підписана, і прекрасно впізнала героїню найзалайканішого там за останні дні посту.

Аж тут секретарка, приклавши до вуха слухавку телефону, щось в нього пробурмотіла, опісля звернулася до мене:

— Заходьте, ректор чекає на вас.

Проковтнувши клубок, я непевно підвелася та увійшла в різьблені двостулкові двері, за якими побачила красиво обставлений кабінет з великим робочим столом та кількома кріслами для візитерів.

На жаль, дива не сталося: за цим столом справді сидів той самий чоловік, який вчора підвозив мене до гуртожитку. І якого тоді ж хтось зі мною сфотографував, нахабно запостивши це в анонімний канал, разом з оберемком своїх брудних фантазій!

— Що ж, прикро за таких обставин знайомитись особисто з, як я дізнався, однією із кращих наших студенток, — напружено вимовив чоловік, суворо зиркнувши на мене. А потім додав: — Сідайте.

Кивнувши, я повільно опустилася в крісло навпроти та інстинктивно стиснула пальцями підлокітник.

— Мені теж… дуже прикро, — слабко проговорила я, відчуваючи, як через хвилювання починає паморочитись в голові. — Пане Череда, я справді… навіть гадки не мала, що нас можуть сфотографувати. Та що там, я і про той дурнуватий, гидкий телеграм-канал тільки сьогодні вранці дізналась! — затинаючись, мало не зірвалась я, з кожним словом все сильніше відчуваючи, як мене душать сльози, ладні от-от бризнути з очей…

— Я розумію, — несподівано м’яко зітхнув він, та підвівшись, підійшов до мене. — Тому зараз ми чинитимемо так: через цей прикрий інцидент пішов розголос серед керівництва університету. Поки що моє призначення на посаду ректора не відкликають. ПОКИ ЩО, — напружено акцентував чоловік. — Але на завтра після занять призначено засідання комісії, яка заслухає те, що ми з вами скажемо про всю цю історію. І я дуже сподіваюсь, що ви скажете правду, а не вирішите з якоїсь причини брехати та городити байки про наш нібито роман, до якого я вас ще й, виявляється, схиляв. Бо запевняю вас, хай навіть хтось може обіцяти вам гроші за таку брехню, але в перспективі вона вийде боком не лише мені, а й вам. Щонайменше, велика вірогідність, що та італійська галерея, яка кликала вас на роботу після випуску, скасує своє запрошення.

— Запевняю вас, пане Череда, в мене навіть думки такої не було! — видихнула я, справді мало не зомлівши. — І, звісно, я завтра радо дам свідчення перед тією комісією, аби раз і назавжди поставити всі крапки в цьому питанні. Щоб хоча б офіційно до нас із вами ні в кого не було питань, коли вже пліткарі в інтернеті попридумували різної дурні. Та й, сподіваюсь, навіть пліткарям це в такому разі швидко набридне.