Розділ 2. Про що шепочуть анонімно

Насправді я не була любителькою надто часто хильнути, але кілька таблеток від похмілля завжди лежали в моїй студентській аптечці, просто на всяк випадок. Та й хоч той останній зайвий коктейль і добряче мене взяв, але загалом я не те щоб відрами спиртного вчора заливалася. Тож наступного дня на заняття я вирушила, почуваючись майже чудово! Принаймні, фізично. Якщо не згадувати про все, що доволі непогано залишилося в моїй пам’яті, навіть коли на ранок я прокинулася вже тверезою.

Але про всю ту неприємну пригоду думати не хотілося. Такі речі краще просто викреслювати зі своєї голови, лише взявши на олівець засвоєний урок, аби наступного разу зменшити для себе ризик потрапити в таку ситуацію. Адже, на жаль, в нашому суспільстві досі повно негідників, готових радо скористатися слабкістю дівчини, аби потім ще й заявити, ніби це вона сама винна, а він, бубочка, тут ні до чого.

Намагаючись мислити позитивно, я налаштувалася якнайкраще провести перший день в статусі учениці випускного курсу. Та бадьоро увійшла до свого ріднесенького корпусу…

— Нічого собі, ото від тебе не чекала! — вигукнула Магда, вискочивши на мене буквально нізвідки, та одразу ж обійняла мене за плечі, якось змовницьки підморгуючи своїми зеленими очима.

— Чого не чекала? — здивувалась я.

Що це вона вже верзе?

— Того, що моя сусідка закрутить роман з цілим нашим новим ректором! — захихотіла дівчина…

І тут я, крякнувши, мало не випустила з рук новенької художньої сумки.

— Магдо, ти що, з’їла там в свого хлопця щось не те в холодильнику? — нарешті вдалося промовити мені, заледве підбираючи щелепу.

— Дорогенька моя, ну будь ласка, ото тільки не треба, — дівчина жартівливо закотила очі.  — Ми ж тут усі дорослі дівчатка. То коли ти встигла затягнути його до ліжка, га? Розволюйся, давай! Мені ж цікаво!

— Яке ще ліжко?! — обурилась я, надувши щоки. — Взагалі-то, я нашого нового ректора ще й жодного разу в очі не бачила. Я, коли чесно, й з попереднім не дуже часто перетиналась. Тільки ото хіба на офіційних студентських заходах, і ще двійко разів — коли мені найвищі університетські нагороди вручали.

— Ну ніхто ж не казав, що романи студенток з викладачами та цілими ректорами мають відбуватись на офіційних заходах в межах університетів, — захихикала Магда, ще й легенько штурхнула мене ліктем під бік. — І до речі так, саме тому мені особливо цікаво, як та коли ти встигла його виловити, зачарувати та спокусити? Чи, може, це він тебе, га? Наприклад, зацікавився нашою зірочкою факультету, зустрівся до початку навчального року, а потім полетіло-понеслося? — продовжувала подружка, не припиняючи гарячково блищати очима.

— Магдо, послухай, — втомлено зітхнула я. І лише зараз, озираючись, зненацька зрозуміла, що на мене неначе… всі якоюсь занадто підозріло витріщаються, раз за разом зиркаючи то в мій бік, то на екрани своїх смартфонів. — Я справді взагалі не вигрібаю, що ти верзеш, чому і до чого. Бо серйозно гадки не маю, як навіть виглядає той наш новий ректор.

— Стоп, ти це що, серйозно?! — аж підскочила дівчина, вирячивши очі. — Як це, ти не знаєш, як виглядає наш новий ректор?

— А отак, — огризнулась я. — Мені взагалі не до того було. Чула лише краєм вуха, що його переобрали, і тепер цю посаду займатиме якийсь знаменитий художник, але цього літа я… скажу так, мала чимало особистих проблем з родиною. Спочатку погіршився стан бабусі, яка сильно та довго хворіла. Потім вона померла і вдома відбувався справжній кошмар через похорон. А далі… далі батько зі своїми братами почали гризню через спадок, бажаючи відсудити його частку в нового бабусиного чоловіка, за якого вона вийшла буквально рік тому… Словом, це був справжній жах, хаос, нерви та скандали, через які я тільки рада була скоріше втекти назад до Києва до початку навчання. Тож от реально персона нового ректора — це останнє, що мене взагалі цікавило цього літа.

— Ого… чого ж не казала? — видихнула сусідка, співчутливо мене обійнявши.

— Просто не хотіла грузити своїми проблемами, — ніяково кинула я, опустивши погляд.

— Не верзи таких дурниць, добре? Ми ж подруги, і я завжди тебе підтримаю, — запевнила дівчина, сильніше стиснувши мене в обіймах.

— Дякую, дорогенька, — врешті зітхнула я. — То… чому ти взагалі вирішила, ніби я закрутила інтрижку з отим нашим новим ректором?

— Тому що сьогодні твої з ним фото виклали на «Кафедрі срачів».

— НА ЯКІЙ-ЯКІЙ КАФЕДРІ?! — аж закашлялась я, знову ледве не впустивши свої речі на підлогу.

— Стоп, ти що, не підписана на «Кафедру срачів»? — тепер уже Магда здивовано вирячила очі.

— Стривай, підписана? — я насупила брови в примарній здогадці. — Це що, паблік якийсь?

— Телеграм-канал, — пояснила Магда, і під руку повела мене коридорами, аби ми не стирчали біля входу. — Я справді здивована, що ти про нього нічого не чула. Бо ж на нього, здається, весь наш універ підписаний… та й з інших ВНЗ народу чимало тусить.

— І що ж це за канал? — уточнила я, хоча про відповідь вже здогадувалась, судячи з назви.

— Різних студентських пліток, які стосуються нашої художньої академії, — зітхнула дівчина. — При тому дописи бувають на дуже різноманітні тематики. Від дрібних чвар більш-менш популярних студентів (або студентів, які після того, як щось утнуть, таки й стануть ще й як ПОПУЛЯРНИМИ) до інтриг, які мутить керівництво університету. Дещо адміни каналу рознюхують особисто. Щось їм присилають підписники.