Розділ 1. Дарма я забагато випила!

— Вона ж сказала, що не хоче! — прогарчав розлючений чоловічий голос. А за мить в щелепу хлопця, який притискав мене до стінки, врізався важкий кулак!

Що?..

Розгублено кліпаючи, я озиралась, погано орієнтуючись в просторі і взагалі не дуже-то й розуміючи, що відбувається. А ж здогадувалась, що останній коктейль був зайвим, але чорт смикнув замовити його на честь завершення літніх канікул перед початком випускного курсу. І от я вже й сама незчулася, коли хлопець, якого я бачила вперше в житті, вивів мене з клубу, та завівши до темного провулка, затиснув мене, одразу ж почавши розпускати руки! Я намагалася, справді намагалася борсатись та бурмотіти, аби відчепився. Та схоже, цей покидьок був рішуче налаштований добре розважитись сьогодні.

Аж поки його плани не зруйнував кулак міцного чорноволосого чоловіка в темно-сірому костюмі, який з’явився буквально нізвідки!

— А ти ще хто такий?.. — просичав горе-залицяльник, обережно підводячись на ноги, поки незнайомець підтримав мене під руку та повів до виходу з провулка.

— Не твоє діло. Або зникни, хробак, або я довибиваю твої зуби, і далі говоритимеш з поліцією. Які ще й перевірять, чи не підсипав ти часом їй чого…

— Розслабся, душнило, — пирхнув мерзотник. — Нічого я їй не підсипав. Вона сама отак нажерлася…

— Навіть якщо сама, це не дає тобі будь-яких прав на її тіло, — випалив незнайомець. — Май на увазі, я запам’ятав тебе, і навіть не сумнівайся, що можу влаштувати тобі таких проблем, що причандали всередину всмокчуться.

Очевидно не бажаючи перевіряти слова солідного з виду незнайомця, який щойно добряче йому вмазав, цей покидьок справді зник в темряві провулка. Я ж тільки зараз зрозуміла, що мене вже всадили на заднє сидіння дорогого авто.

Ой, матінко! Ще цього не вистачало…

Запанікувавши, я спробувала підвестися, але двері вже зачинилися, а моїх сил зараз не вистачало навіть на те, аби нормально їх відчинити — просто в голові паморочилось! Дідько, та що ж то був за коктейль, коли після нього аж такі вертольоти?

— Де ти живеш? — запитав незнайомець, сівши на водійське сидіння.

— Гуртожиток художньої академії. Адреса… зараз… — нерозбірливо забурмотіла я, відчайдушно намагаючись вимовити вулицю та номер будинку.

— Я знаю, де це, — перервав чоловік. І тяжко зітхнувши, завів мотор.

Затремтівши, я втиснулась в сидіння, просто не знаючи, що тепер робити. Чи справді до гуртожитку везе, бо просто така добра душа? Або ж насправді зараз притягне до себе додому, чи до якогось готельного номера — аби не залишати слідів? І тоді на мене ще чекатиме щось значно гірше, ніж те, що світило кілька хвилин тому в підворітті.

Рука почала в паніці намагатись розстебнути сумочку та дістати телефон, аби викликати поліцію. Але страх, в купі з випитим, просто позбавили мене решток координації рухів, і я навіть із застібкою-блискавкою впоратись не могла! Коли ж нарешті це мені вдалося і я взяла телефон до рук — ніяк не виходило провести пальцем по екрану правильно, щоб намалювати свій пароль і розблокувати його. А сканер відбитка, наче на зло, саме зараз заглючив та не хотів приймати жодного дотику моїх спітнілих пальців. Можливо, будь в салоні трохи світліше — спрацювало б розпізнавання обличчя, але й тут зась.

І ніби контрольний в голову — в усьому цьому стані навіть якусь молитву згадати не виходило! Що ж, лишалось тільки сподіватись, що коли Бог справді є, то почує він мене і так, тож завтра моє охололе поґвалтоване тіло не знайдуть десь на березі Дніпра.

— Свою кімнату сама знайдеш? — несподівано почула я, і зрозуміла, що машина вже кілька секунд, як зупинилась.

Зупинилась прямо біля гуртожитка!

Ти диви. То він справді мене сюди довіз? Треба ж, невже світ таки не без добрих людей? Хоча рано поспішати з висновками. Хтозна, що він іще може почати в мене вимагати за свою допомогу…

— Ага, так, — знервовано пробурмотіла я, виходячи з машини. І чи то страх попустив, чи то алкоголь почав потроху вивітрюватись, але в мене вийшло стати на ноги і навіть майже не хитатись.

— От і добре, — зітхнув чоловік, під руку ведучи мене до входу. — Я поговорю з коменданткою, поясню ситуацію, щоб в тебе не було через це проблем.

Ти диви, який турботливий.

За кілька хвилин я вже пленталася коридорами до своєї кімнати… де моєї сусідки, як не дивно, не було — Магда ще зранку попередила, що залишиться ночувати в свого хлопця, і на пари поїде вже одразу від нього. Вона, по суті, майже й жила у нього вдома, в гуртожитку з’являлась зрідка, тож можна було сказати, що в кімнаті я останні пів року мешкала сама.

Зачинивши за собою двері, я ледве скинула взуття, а потім так і гепнулася на ліжко. Бажаючи тільки одного: скоріше заснути і забути усе, що сталося цього вечора, аби ніколи більше про це не згадувати.

Цієї хвилини я навіть не думала, що забагато хочу, аби всесвіт це моє бажання задовольнив!