Розділ 14

Здається, я божеволію. Я знову не контролюю емоції, як в підліткові роки, коли гримала на всіх і розпускала руки. Перехідний вік, вибрики і борги батьків, переїзди, постійно нове оточення… Тоді я пообіцяла собі поводитися чемно. Тримати себе в руках. Не прив'язуватися, не дружити, не закохуватися, не розслаблятися… Краще зовсім без емоцій, без почуттів, без бажань… Рутина і спокій. Накопичення, кар'єра, стабільність, а інакше життя перетвориться на хаос і моя психика не витримає. Я мала забезпечити собі впевненість у майбутньому. Але… Вочевидь, що я достобіса закохана в цього шаленого придурка, і не можу уникати реальність, якщо тільки не втечу куди подалі, і не закриюся від цього світу. Я не хочу тікати. Не хочу більше змінювати умови життя, тим паче через своїх внутрішніх тарганів, а не через реальні обставини. Досить…

Я прислухалася. Тиша. Всі по кімнатах… Попленталася на кухню, і побачила майже порожню пляшку, потемнівші нарізані яблука, сухі мандарини, і присіла за неприбраний після вечірки стіл. Алкоголь завжди діяв на мене жахливо, тому раніше я унеможливлювала зловживання, та і взагалі вживання, проте сьогодні не витримаю інакше. Я не впораюсь. Хочу поговорити з Марком, але нічого не вийде, якщо піду в такому настрої. Знову насварю його.

Я встояла перед вечіркою з новими друзями, бо боялася наслідків, хоча і щиро вірила в нашу подальшу дружбу. Вірила, що ці люди зі мною надовго. І ось тепер, коли вони всі заснули, я не могла піти відпочивати. Випила півсклянки, і відчула бажання діяти. Кудись побігти, щось зробити, сказати… Я патологічно смілива і розкута у такому стані. Навіть на карниз сама б полізла, якби була нагода. Сиділа на кухні, і думала, що не така вже погана ідея позувати для цього лайнюка. Мені цікаво, як він бачить мене. Цікаво, як він робитиме це. Як скаже стати, як торкатиметься, щоб виставити правильно позу, поправлятиме волосся, одяг… Можливо, поцілує мене нарешті, чорт забирай! 

Повернулася до кімнати і почала переодягатися, проте спідню білизну не зняла, почавши натягувати нову піжаму. Ця краща за мої старі спальні комплекти – коротка футболка і маленькі шортики. Теж затишна, але і витончена. Не знаю, чому я була впевнена, що роблю щось необхідне, але навіть не міркувала, коли вирушила у під'їзд, і натиснула на кнопку дзвінка квартири Марка. Цікаво, чи встиг він вже заснути після того як пішов. Не встиг.

– Щось трапилося? - спитав він на порозі, і здавався зовсім не ображеним. Навіть занепокоєним. – Чому роздягнена? Ти ж хворієш.

– Ти зараз сам?

– Звісно. 

– Чому ж це, я думала в тебе завжди є хтось про запас, - отруйно посміхнулася, похитнувшись в бік Марка, і він схопив мене за плечі. Я встояла. 

– Я сьогодні вихідний, - заперечив він, і знову мав невдоволений вигляд. – Тобі погано? Чи хильнула для хоробрості?

– Браво, розумнику, - я заштовхнула Марка всередину, і увійшла до його квартири, почавши поводитися наче вдома. 

– Хочеш… Залишитися у мене на ніч? - розгублено спитав хлопець, і закрив двері. Такий кумедний… Зовсім не готовий до іншої мене.

– Хочу поговорити з тобою, поки здатна. Завтра я не дозволю собі це зробити. 

– Ти впевнена?.. Що саме поговорити, а не… - його очі витріщилися на моє напівголе тіло, ледь прикрите піжамою. Я смикнула футболку вниз, але живіт все одно лишився на вулиці. 

– Я боюся тебе, - роздратовано протягнула я, і усілася на диван, закинувши ногу на ногу. – Тому що боюся себе. Я не вмію бути закоханою.

– Цьому хіба треба вчитися? - поблажливо усміхнувся Марк, трохи пом'якшившись, і присів на підлозі біля моїх ніг. – Просто дозволь собі це нарешті. 

– Невже тобі треба моє кохання? Ти навіть не розумієш, яке воно нав’язливе і хворе. Ти не усвідомлюєш…- хрипко вимовила я, нервово усміхаючись, і поклала долоню на щоку Марка. Сподіваюся, моя імпульсивність не змусить дати йому ляпаса. – Я вже тебе ревную і хочу прив'язати до себе на морські вузли, щоб жодна інша жінка не побачила, не помітила, не заговорила з тобою… Щоб ніхто більше навіть не мріяв володіти твоїм серцем. Тільки я маю на це право! Уявляєш, яка хрінь в моїй голові?..

– Тобто… Твоє кохання вже існує? До мене? - очі Марка наче збільшилися вдвічі, та не від переляку. Який дурник…

– Це все що ти почув? - тепер обидві долоні лежали на його щоках, трохи стискаючи голову, наче мені потрібен був контроль над Марком. – Я божевільна в коханні, тому ніколи ні з ким не зустрічалася. Тільки-но відчувала, що мрію зробити хлопця своєю власністю і пришити до себе… Одразу придушувала всі почуття. 

– Шкода, що зі мною це в тебе не вперше, але… - схвильовано протарахтів Марк, і з надією подивився на мене. – Ти не договорила. Ти справді кохаєш мене?

– Який же ти дурник… - розсміялася я, і занурила пальці в чорне волосся, трохи потягнувши назад, щоб краще бачити обличчя мого художника. Ці очі виглядали такими відданими. – Я хочу, щоб ти був тільки моїм. Щоб став моєю річчю, яку я можу ставити куди захочу. Хочу повбивати всіх, хто насмілиться дивитися на тебе, всіх, хто тебе може захотіти… Хочу бути впевненою, що ти будеш належати мені, і нікуди ніколи не дінешься… Я ненавиджу, коли в мене щось забирають. Ненавиджу втрачати і віддавати. Це кохання? Якщо так, то я закохана в тебе до чортиків, але не думаю, що таку хворобу можна назвати коханням, - мені самій стало лячно від цих слів. Не людина, а божевільний монстр. Прибрала свої руки, і опустила погляд. Навіть трохи протверезіла. – Не провокуй мене, і я зникну з твого життя. Я вмію… Я впораюся з цим.

– Надто пізно. 

– Добре… Тоді я піду, але подумай над моїми словами… - я спробувала встати, але Марк придавив мої коліна долонями, і потягнувся ближче, що я відчула його дихання на своєму животі. 

– Пізно не провокувати. Це надто довго тягнеться… Я так давно на тебе чекаю, що ладен сам взяти мотузку, і допомогти прив'язати себе до тебе, - він наблизився ще, витягнувшись на руках, що наші обличчя майже стикнулися. – Як мені треба відповісти, щоб ти зробила зі мною все, про що мрієш? Куди накажеш стати?