Розділ 13

Коля, вдячно кивнувши Поліні за порятунок від сестринських обіймів, швидко вислизнув за двері. В коридорі ще якийсь час було чути його легку ходу, а в квартирі почалася підготовка до імпровізованих посиденьок. Мені це не треба. 

– Ну що, Інго, готуйся, - Поліна хитро підмигнула, дістаючи з шафи кришталеві келихи, які явно не вписувалися в її звичний спортивний стиль. – Зараз будемо випробувати твого кавалера на міцність.

– Я спати. Мені не до цього, - відмахнулася я, і попленталася до кімнати.

– Ну даєш! - обурилася Поля. – Заради кого я цей гендель організувала? Посеред робочого тижня, на хвилиночку!

– Та облиш ти, дитина хворіє, - Даша стукнула подругу по плечу, і я все ж таки залишила їх.

Зачинившись на замок в кімнаті, я одразу стрибнула під ковдру, сподіваючись заснути до того, як прийдуть хлопці. Боялася, що захочу вийти до них. Захочу привернути до себе увагу Марка. Жалюгідно…

– Я привів, але він пручався! - за дверима чувся голос Миколи, і моє серце застукотіло ніби вдвічі швидше. Марк тут. Засинай ти, благаю, Інго!.. 

Але сон не йшов, ще й до нужника приперло. Та дідько! Спокійно… Не так вже й сильно хочеться, потерплю. Почала провалюватися в сон, мріючи, що відкривши очі наступного разу побачу вже ранок, але натомість я прокинулася бо урвався терпець. Треба вийти. Спробувала відчинити двері, але замок не піддавався. Посмикала ще. Не виходить… Зателефонувати Полі? А раптом вже спить… І де взагалі мій телефон? Трясця… Мабуть, залишила на кухні. Доведеться кричати. Якось підозріло тихо, тому подумала, що хлопці вже пішли, і я не зганьблюся перед ними своїми істериками. 

– Поля! - закричала я і застукала в двері. – Поля, я не можу відчинитися! 

За дверима почулися кроки.

– Бісів замок! - гримнула Поля. – Треба було давно його змінити. 

– Допоможи, я зараз калюжу тут зроблю!

– Отакої, - голос Марка наче дав мені ляпаса своєю неочікуваністю. 

Чому він досі тут? Я завмерла, притиснувши долоні до рота. Який сором… Хотілося провалитися крізь підлогу, прямо в квартиру до сусідів знизу, аби тільки не чути цей його хрипкий, ледь насмішкуватий голос через двері.

– Що ти... Чому ти тут? - пропищала я, відступаючи від дверей.

– Не хотів йти, поки не побачу всіх мешканців, а ти все не виходиш, - відгукнувся він. Я чітко уявляла, як він розслаблено прихилився плечем до одвірка і усміхається.

– І що робити? - голос Поліни звучав роздратовано. – Інструментів немає, Коля вже в ауті після твого вина, а вона там... Все, ламаємо двері. 

– Спокійно, - Марк постукав пальцями по дереву дверей. – Я зараз візьму одну чарівну штучку вдома, і все зроблю. Лялечко, відчини вікно і відійди подалі. Я зараз буду.

– Що? - я не зрозуміла, але за дверима почувся тупіт кроків, що віддалялися. Стало лячно. – Полю! Що він надумав?

– Він збожеволів! - крикнула Поліна. – Марік, стій! Там високо і ожеледь!

Серце пішло в п'яти. Я підбігла до вікна, відчинила навстіж, і визирнула майже по пояс, щоб одразу відмовити Марка від дурощів. Надворі сніг летів стіною, заліплюючи скло і моє обличчя, а цей придурок вже опинився на карнизі, тримаючись за виступи стіни. Без куртки, у самій лише сірій футболці, яка вже встигла намокнути від снігу. Я через нього посивію.

– Ти ідіот! - закричала я. – Залізь назад негайно! Ти вб’єшся!

Він не відповів, лише міцніше стиснув пальцями засніжене підвіконня, усміхнувся, а потім одним різким рухом заскочив у мою кімнату, важко приземлившись на підлогу. Мене заціпило від такого вчинку. Марк підвівся, важко дихаючи. Його волосся було білим від снігу, що швидко танув, перетворюючись на крижану воду, а очі горіли нездоровим ентузіазмом. Зачинивши вікно, він з викликом подивився на мене, ніби вимагаючи оплесків. 

– Ти міг розбитися, - я намагалася бути стриманою, бо замість криків хотілося просто плакати. – І заради чого? Навіщо такий безглуздий ризик через якісь двері?

Я почала розтирати його крижані плечі, намагаючись зігріти, і сама не помітила, як мої рухи стали хаотичними, майже істеричними. Мене трясло від переляку. Я схопила свою ковдру, і загорнула Марка, наче лялечку.

– Ти просто нестерпний егоїст… Думаєш тільки про свої ефекти!.. А якби ти... Якби ти... - я замахнулася, щоб вдарити Марка по плечу, але він розкрив ковдру, і одним рухом притягнув мене до себе в кокон. Обійми були настільки міцними, що з легень вибило все повітря. Він такий мокрий і холодний...

– Ти замовкнеш чи ні? - прошепотів Марк прямо мені в вухо. – Зі мною все добре, і ніяк не інакше. Чому ти не довіряєш своєму кавалеру?

– Ненавиджу тебе, - прохрипіла я, втикаючись носом у його мокру футболку, і дозволила собі обійняти його у відповідь. Я відчувала, як під тканиною скажено калатає його серце, так само швидко, як і моє. – Ти божевільний, і тільки додаєш мені клопоту. Кавалер…

– Я додаю кольору і пристрасті в наші стосунки, - він відсторонився, але лише на сантиметр, і взяв моє обличчя в свої холодні долоні. – Ну що, заручнице, ходімо відкривати ворота?

Він підійшов до дверей, дістав із кишені якусь тонку металеву штуку, і легким рухом провернув механізм зсередини. Двері відчинилися з переможним клацанням. На порозі стояла ошелешена Поліна.

– Живий, зараза? - коротко запитала вона, і ляснула хлопця по голові, наче малого хулігана.

– Ай! Як бачиш, не треба битися, тітонько.

Я проскочила повз них у бік туалету, почувши, як за спиною Марк тихо засміявся, а коли повернулася, він досі стояв у моїй кімнаті.

– Ну що, - кинув він занадто гучно для ночі. – Може, тепер коли ти все зробила і прийшла до тями, подякуєш мені за порятунок? Чи знову гарчатимеш, як фурія?

– Скажи мені чесно… Невже ти не міг це все зробити з коридора, не ризикуючи? 

– Я не був певен, що вийде, але яка тепер різниця?

Марк впевнено чекав на вдячність, іскру в очах, на той самий трепет, який відчувався між нами хвилину тому, але в мені знову щось надломилося. Адреналін вивітрився, залишивши по собі пекучий сором і відчуття абсолютної безпорадності. Я не хочу, щоб моя близька людина так легко грала зі смертю.