Глава 12

Дуже важко чинити спротив і залишатися раціональною, коли Марк так настирливо підкорює мене. Раніше виходило триматися від спокус, бо ніхто ніколи не тиснув настільки, а зараз… Що мені робити? Думати про стабільне завтра, чи жити в моменті? 

– Це не я, - заперечила я, хоча голос зрадницьки тремтів. Я насилу відвела погляд від планшета, і натягнула ковдру на себе. 

– Це ти. Я не хизуюся, але портрети в мене завжди виходили бездоганно. Мав найвищі оцінки, і попит серед бажаючих попозувати, - Марк так завзято продовжував наше спілкування, не дивлячись на мою грубість, що це підкуповувало. Він взагалі має гордість?

– Як добре, що ти не хизуєшся, - насилу посміхнулася я, дивлячись в його темні, магнетичні очі й остаточно зрозуміла, що правила більше не діють. 

Мій незвично м’який погляд надто затримався на одному місці, що Марк зрозумів це, як зелене світло. Він підсунувся ближче, і знову протягнув руку до мого обличчя, зачаровано вдивляючись, наче питаючи дозволу. Що відбувається? Він хоче… Поцілунок? Зараз? Тобто… Все настільки далеко заходить між нами? 

– Так, кавалер! - голос Поліни грюкнув так несподівано, що нас з Марком наче відкинуло один від одного, а планшет впав на підлогу. – Ти вже засидівся, час додому.

– Чому ти така гучна? - я схопилася за голову, а Марк поплескав себе по щоках, намагаючись прийти до тями. 

– Я справді піду. Нечемно бути в гостях так довго, - сказав він, незграбно схопився з ліжка, підняв планшет, і втік, ледь не врізавшись в двері. Незграбність у його виконанні виглядала мило і щиро.

– Не сердься на мене, - прошепотіла Поліна, хитро посміхаючись. – Якби ти його раптом відштовхнула, було б складніше, а так ти не відмовила і тільки я винна, що завадила. 

– Що ти таке кажеш? - я похитала головою від її складного формулювання. – Між нами нічого не було! 

– Я бачила, що не було. За це і перепрошую, - підморгнула Поліна, і я перевернулася на інший бік, щоб не бачити її самовпевнене обличчя. – Не ображайся, Інгусь. Чаю хочеш? Або їсти?

– Ти давно з ним знайома? - тихо спитала я. Після недовгої тиші, Поля присіла на моє ліжко, і відповіла.

– Я виросла в цій квартирі, і Марка знаю з дитинства, коли він приходив до своєї бабусі. Підлітком навіть жив з нею деякий час… Він може здаватися бешкетником, але насправді непоганий. Його самовпевненість вдавана, для захисту. В дитинстві його дражнили за зовнішність, в старших класах дивилися як на неприступну екзотику, а зараз рвуть на шматки, бо корейці в тренді. Він не бабій. Мені так здається… Трохи незібраний, непрактичний, але хороший хлопець. 

– І він ні з ким не зустрічався?

– Був закоханий в якусь дівчинку. Я її ніколи не бачила, та й це ще в школі було. Зараз не знаю, але можу дізнатися! - голос Полі сповнився нездоровим ентузіазмом, і я підскочила на ліжку.

– Не здумай!

– Та не бійся, я ж не особисто до нього піду. Ти ще не знайома з Миколкою? Це молодший брат Дашки, і найкращий друг Марка. Він, зазвичай, ні в чому мені не відмовляє. Видасть все, що знає.

– Не треба! Я не хочу, щоб Марк дізнався про це, - моє обличчя палало, наче лихоманка знову повернулася.

– Про що саме дізнався? Про те, що ти на нього запала? Дурниці! Я просто обережно спитаю в Колі, і він нічого не скаже Марку, обіцяю. Я маю свої важелі впливу на нього, це давня історія… 

– Та не запала я на Марка. Просто… - я заплющила очі від сорому. – Хочу знати, чи можна йому довіряти. Як сусіду… От і все!

– Та добре, добре. Не бий тільки мене. 

Наступного дня, завучка пішла мені назустріч і скасувала мої уроки, тому я пролежала в ліжку майже цілий день, а ввечері вже відчувала себе працездатною. Не знаю, що саме так добре допомогло. Чарівний чай Марка, його гостинці, його повідомлення, або мій імунітет… І я нарешті усвідомила, що не серджуся на нього. Він мене більше не бісить. Насправді, він не робив мені нічого поганого, не грубіянив, не ображав, лише не вписувався в мою систему координат, яким має бути надійний і стабільний чоловік для спокійного життя. Та хіба він не надійніший за тих, хто коли-небудь залицявся до мене? Нічого вже не розумію… Я наче дозволила собі робити помилки, і не думати головою, але ж Марк нічого мені і не пропонував. 

Сидячи ввечері з дівчатами, я намагалася відволіктися від думок, бо це вже не норма. Я вже думаю тільки про нього цілими днями, наче хвора. Як прийти до тями?

Даша пришивала відірвану монетку до хустки для танців живота, Поля їла бутерброди, а я пила чай Марка з печивом.

– Тобі знову дзвонили з банку? - запитала Поліна, киваючи на телефон Даші, що періодично вібрував на столі. Даша важко зітхнула, не відводячи очей від голки.

– Ага. Колектори. Кажуть, заберуть мої фени і крісла. Хай забирають. Буду стригти людей манікюрними ножицями на лавці в парку.

Вона нервово розсміялася, але в очах стояли сльози.

Мені хотілося сказати щось правильне. Щось про реструктуризацію боргу, про економію, але ще раз подивилася на втомлене обличчя Даші, на її тремтячі руки, і вирішила, що добивати її не посмію.

– Ти сьогодні йдеш на танці? - натомість тихо запитала я.

– Завтра. У мене буде соло.

– Але ти ледве стоїш на ногах, - Поля нахмурилася. – Тобі треба спати, їсти, відпочивати, а не витрачати калорії, які і так майже не накопичуються.

– Якщо я битиму байдики, то думатиму про свої проблеми і їх вирішення, - Даша відкусила нитку, і роздивилася хустку. – А коли я танцюю, я думаю тільки про те, як не зганьбитися і не впасти. Це найкраща медитація.

Раптом, у двері подзвонили.

– О, це Коля! - Даша пожвавішала, і стрибнула зі стільця. – Я просила його привезти варення від батьків.

Поліна миттєво випрямила спину і поправила свою кофту, навіть розстебнула блискавку. Я помітила цей рух. Він був трохи схвильованим.

– Варення, кажеш? - усміхнулася Поліна. – Ну, хай заносить. Сподіваюся, він не надірветься. Він же у нас тендітний хлопчик.