Розділ 10

Я лише закотила очі, грюкнувши дверцятами шафки. На кухні Марка панував такий самий творчий хаос, як і в його голові: розкидані пензлі і мастихіни поруч із ложками, сухі квіти в банках з-під розчинника та гора порожніх пакунків від кави. Я заварила міцний чорний чай. Запах лимона та пари трохи витіснив задушливий сморід фарби, від якого в мене самої вже починало паморочитися в голові. 

– Тримай, - я поставила чашку перед ним на столик, навмисно різко, але все одно нічого не розлилося. Проте, пацієнт трохи злякався. – Пий, тільки мовчки. Принаймні, поки я не піду…

Марк обхопив чашку довгими пальцями. Його обличчя все ще було сіро-блідим, але в очах вже танцювали звичні бісики, яких я намагалася ігнорувати. Розправила своє пальто, і поступово відчувала, як ейфорія спадає і повертаються відчуття. Поки я спасала цього дурника, вся спітніла. Спина навіть мокра. Треба переодягнутися, але тоді зовсім спізнюся в школу.

Марк хотів щось сказати, спостерігаючи за мною, але в цей момент на заваленому ескізами столі завібрував його телефон.

– Відповіси, будь ласка... - благаюче прохрипів Марк, відкинувшись на спинку дивана.

– Це такий жарт? Я не твоя секретарка, - хмикнула я.

– Скажи, що я тимчасово недієздатний. Навіть язиком не ворушу. Благаю, лялечко! - його голос перейшов майже на писк, і роздратовано зітхнувши, я взяла смартфон. 

На екрані світилося грайливе “Ліла” з емодзі червоних губ, і зціпивши зуби я відповіла. З динаміка вирвався дзвінкий, майже медовий жіночий голос.

– Марку, котику! Ти куди зник? Я вже замовила столик для бесіди, і якщо ти знову запізнишся, я змушу тебе малювати мій портрет всю ніч. Оголеною! Ти ж знаєш, я не люблю чекати! 

Я відчула, як всередині щось різко стиснулося, а потім спалахнуло гарячим, колючим роздратуванням, перш за все на себе. Чому так небайдуже? Я глянула на Марка. Той спостерігав з напівзакритими очима, наче дійсно прагнув, щоб я його відмазала, але вочевидь, що він просто насолоджувався моєю реакцією.

– Ау! Ти не можеш розмовляти? - спитала дівчина.

– Він може розмовляти, - холодно відрізала я в слухавку, перебиваючи щебетання Ліли. – І зустрітися теж зможе. Він саме допиває чай і збирається на вихід. Чекайте на свого котика.

Я різко натиснула червону кнопку і кинула телефон на диван поруч із Марком. Гаджет дивом не злетів на підлогу.

– Ти що робиш? - Марк здивовано підняв брову. – Я ж просив сказати, що мені зле.

– Тобі вже чудово, - я схопила свою сумку і пальто, але руки чомусь трохи тремтіли. – Голос у слухавці натякає, що ти в чудовій формі для портретів “ню”. Не можна такого затребуваного митця ховати від публіки.

– І ти так легко мене віддаєш? - раптом тихо запитав він, і в його голосі більше не було глузування, а тільки дивна, пильна цікавість. – Навіть не запитаєш, хто це?

– Мені байдуже, - я кинула на нього короткий, крижаний погляд, застібаючи пальто на нижні ґудзики. – Твоє особисте життя цікавить мене так само сильно, як склад тієї фарби, якою ти ледь не вбив себе. Я спізнююсь на роботу. Двері зачиниш сам.

– Лялечко, я зайду до тебе ввечері! - крикнув Марк мені услід, але я вилетіла з квартири, більше не озираючись.

Не пам'ятаю, як опинилася на вулиці. Холодне повітря вдарило в обличчя, і я тільки зрозуміла, що вийшла без шапки і не застебнула до кінця пальто. Швидко це виправила, але відчуття були дискомфортні. Грудневий вітер безжально кидав у обличчя сухий сніг, і поки я дійшла до школи, очі сльозилися, а в горлі з’явилося неприємне дряпання. Ще й змерзла в зопрілому одязі... 

Коли я намагалася пояснити дітям правила побудови перспективи, мій голос раптом дав тріщину і зірвався на ледь чутний сип, голова стала важкою, ніби налитою свинцем, а кінчики пальців заніміли. Притиснула холодну долоню до палаючого чола. Тільки не це… Невже доведеться йти на лікарняний? Врятувала цього придурка на свою голову. Тепер він піде на побачення з “Лілу”, а я зустріну цей вечір з температурою і ліками.

Я не дочекалася вечора, відпросилася раніше, і ледь не вперше опинилася вдома на самоті. Дівчата ще були на роботі. Я переодягнулася і одразу лягла, загорнувшись у ковдру, але холод все одно пробирав до кісток. Не поїла, не виміряла температуру, не випила ліки – на все це не було жодних сил. Кожен звук віддавався в голові болісним відлунням. Перед очима проносилися якісь предмети, спогади, місця, наче марення, але все це перервалося дзвінком у двері.

– Інго, я знаю, що ти там, - почувся голос Марка крізь двері. – Я тебе бачив у вічко. Відчини, або винесу двері.

Я зціпила зуби, намагаючись вгамувати тремтіння від лихоманки, підвелася і, хитаючись, все ж таки пішла відчиняти, бо воно ж не відчепиться!

Марк стояв на порозі, сяючи свіжістю та енергією, наче вранці нічого не відбулося. У руках він тримав великий паперовий пакет з логотипом доставки їжі, і розгледівши мене присвиснув.

– Ого. Ти виглядаєш так, ніби рятуючи мене, занапастила себе, - наївно кліпнув Марк. Та невже? Я і сама розумію, що якби не ранковий інцидент, то я б не застудилася.

– Іди геть… - прохрипіла я, намагаючись зачинити двері, але Марк спритно підставив ногу в отвір.

– Ні, лялечко. Тепер моя черга грати в “свідомого сусіда”.