Розділ 9

Мені пощастило уникати наших зустрічей всі вихідні, бо я просто нікуди не виходила з дому, а Марк поводився чемно і не чинив галас. Не провокував мене. Але в понеділок ми знову зустрілися. І це була трохи нетипова зустріч.

Вранці, коли я зачинила свої вхідні двері, і вже зробила крок до ліфта, периферійним зором помітила щось неправильне. Двері сусідньої квартири були прочинені. ​Не навстіж, лише на маленьку щілину, але цього було достатньо, щоб звідти виривався різкий, хімічний запах розчинника. Я зупинилася. Зазвичай, звідти гриміла музика або чувся сміх дівчат Марка, але сьогодні там панувала тиша. Мертва, важка тиша.

– Це не моя справа, - прошепотіла я сама собі, натискаючи кнопку виклику ліфта, але коли той приїхав, залишилася стояти на місці. 

Я подумала про витік газу, або пограбування. А раптом Марк забув зачинити двері, і хтось чужий увірвався і ранив його? Або... Уява вчительки малювання, яка звикла бачити катастрофи там, де їх немає, намалювала найгірше, і я просто не витримала.

– Марк? - гукнула я, підходячи ближче, але так лячно було заходити самій.

​У відповідь тиша. Я штовхнула двері ліктем, щоб не залишити відбитків, хоча і була в рукавичках… Дурна. Хімічний сморід вдарив у ніс так сильно, що в мене засльозилися очі. Чим він малює? Невже навіть не провітрює тут? Я наважилася ступити всередину, прикриваючи ніс рукавом пальто.

– Марк, ти вдома? Двері відчинені...

Помешкання було повною протилежністю моєму. Якщо в мене панував стерильний порядок, то тут був хаос творця чи божевільного – одяг на підлозі, коробки з піцою, гори ескізів, зім’ятих у грудки, банки з-під енергетиків, але мій погляд одразу прикипів до центру кімнати.

​Там, біля вікна, стояв величезний мольберт із полотном, розміром, мабуть, два на два метри.

​Я завмерла. Дихання перехопило.

​Це був міський пейзаж, але не такий, яким його вчать малювати в академіях. Це був Сеул – я впізнала обриси телевежі, яку бачила в інтернеті, і місто тонуло в дощі. Воно ніби плакало. Потоки води на картині змішувалися з неоновими вогнями вивісок, створюючи ефект, ніби будівлі стікають донизу, розчиняючись в темряві. Кольори були похмурими – індиго, графіт, брудно-сірий, але посеред цього мороку горіла одна-єдина яскраво-червона парасолька. Маленька пляма надії, яку ось-ось проковтне ніч. ​Техніка була бездоганною. Мазки агресивні, широкі, наче Марк бив пензлем по полотну, але при цьому кожна деталь зберігала форму. Це було порушенням усіх правил композиції, про які я торочила своїм учням, і водночас це здавалося геніальним і неземним. У цій картині відчувалося стільки самотності й болю, що мені стало фізично холодно, і я навіть на кілька хвилин забула, чому прийшла.

– Неможливо... - видихнула я. 

Той нахаба не міг створити таке. ​Я зробила крок до картини, бажаючи роздивитися фактуру ближче, і випадково помітила Марка на підлозі в іншій кімнаті. ​Я скрикнула і побігла до нього. ​Марк лежав босий, у заляпаних фарбою штанях, але без футболки. Його тіло неприродно вигнулося, одна рука стискала валик у фарбі, а інша була відкинута вбік. Стіна частково пофарбована… То він так робить ремонт? Придурок!

– Марк!

​Я кинула сумку на підлогу і впала біля нього на коліна. Обличчя в нього було блідим, майже сірим, під очима залягли глибокі тіні, а губи потріскалися. На скроні блищав піт, волосся прилипло до лоба.

– Марку! - я схопила його за плечі й струснула. Шкіра була холодною і липкою.

​Він не реагував. ​Я притиснула тремтячі пальці до його шиї, шукаючи пульс. Серце калатало десь у горлі. Секунда, дві... Є. Слабкий, але ритмічний удар під моїми пальцями. ​Він дихав, але поверхнево. Потягнула його за ноги у вітальню, закрила фарбу кришкою, і зачинила двері в “відремонтовану” кімнату, хоча і в цій теж сморід був не слабий. Дурний, який же ти дурний...

​Я спробувала підняти голову Марка, щоб покласти собі на коліна.

– Марк, чуєш мене? Прокинься!

​Його повіки затремтіли. Він щось невиразно простогнав, намагаючись відвернутися від мого голосу, і раптом прошепотів щось мовою, яку я не розуміла. Це звучало як благання. Першою моєю думкою було викликати швидку. Другою, що поки вони приїдуть, він просто задихнеться в цьому хімічному тумані. Довірюся інтуїції. ​Я знову схопилася на ноги, скинула з себе пальто, і кинулася до вікна у вітальні. Стара рама піддалася не одразу – ручку наче заклинило. Я вперлася ногою в підвіконня, напружила всі сили і з гучним тріском рвонула її на себе. Вікно розчахнулося навстіж. ​У кімнату з ревом увірвалася зима. Крижаний вітер, змішаний зі сніговою крупою, миттєво вдарив в обличчя, вимітаючи задушливий сморід фарби. Завірюха надворі була не на жарт, і білі пластівці почали залітати всередину, осідаючи на мольберті, брудній підлозі й меблях. Байдуже. Хоча… Якщо картина промокне буде шкода. Відсунула важкий мольберт подалі від вікна, і повернулася до Марка, хапаючи з дивана якийсь картатий плед, що смердів пилом.

– Марк! - я впала поруч, стукнувшись колінами об підлогу, і накрила його плечі. – Дихай! Дихай, негіднику!

​Його вії здригнулися. Марк зробив глибокий, хрипкий вдих, закашлявся, а потім повільно, дуже повільно розплющив очі. Його погляд був каламутним, розфокусованим. Він кліпнув раз, другий, намагаючись зрозуміти, чому над ним схилилося чиєсь стурбоване обличчя.

– Лялечка? - прохрипів він. – Ти... Ти світишся? І не сваришся? Я помер? 

– Ти не помер, але був дуже близько, - з полегшенням видихнула я, відчуваючи, як відпускає страх, і втомлено присіла поруч. – Хто робить ремонт з зачиненими вікнами? 

– Всі. Хіба не знаєш, що протяги шкідливі для ремонту?

– Це коли шпалери клеїш, а не фарбуєш, ідіот! Ти надихався випарами. А якби я не зайшла до тебе?

​Марк спробував підвестися, спираючись на лікті, але тут черговий порив вітру жбурнув жменю снігу просто на підлогу.

​Його очі миттєво округлилися. Марк зіщулився, наче побитий кіт, і його зуби почали цокотіти.