Розділ 7

Дорогою додому я майже заспокоїлася. Раділа, що пакет не дуже важкий, і я з легкістю піднімуся на поверх, але спокій різко перервався. Марк виник попереду, відчинив двері під'їзду, і зупинився, тримаючи їх для мене. Посмішка від вуха до вуха. Я мовчки зайшла в під’їзд, не затримуючи погляд на його нахабній пиці, але цей дурник був невгамовним.

– Давай допоможу, - Марк намагався забрати мій пакет, але я різко смикнула його назад. 

– Не чіпай. Я сама.

– Припини вередувати. Невже не зрозуміло, що я не дам тобі спокій, - він розчепив мої пальці, забрав пакет, і рішуче пішов на сходовий майданчик. – Мерщій, лялечко. Твоє бадилля зараз зів’яне.

Я слухняно пішла слідом, роздивляючись широку спину і наші пакети в його руках, і думала, які ми різні. Не розумію… З чого взялася цікавість Марка до мене? Я не маю подобатися такому, як він. Та і він не має подобатися, такій як я… Зі мною нудно, правильно, передбачувано, а інакше я стаю психопатичною відьмою, яка всім невдоволена. 

– Можна спитати? - вирвалося в мене, що і сама не очікувала рішучості. Марк різко зупинився, що я ледь в нього не врізалася. – Ти чого?

– Це зараз ти сказала? - ошелешено озирнувся він на мене.

– Ти знущаєшся? Тут нікого більше немає. 

– Ти перша заводиш розмову, а не кричиш на мене у відповідь? Тобі дійсно цікаво щось дізнатися про мене? - Марк розвернувся повністю, і навіть поставив пакети на сходи, наче треба було все різко кинути заради мого питання. Який бісячий…

– Все, забудь, - цокнула я, закотивши очі, і збиралася йти далі, але Марк зупинив мене, схопивши за плечі.

– Ні, я хочу тобі на все відповісти. Кажи, будь ласка, - його ентузіазм зовсім мене відлякав. 

– Ти… Надто пильно дивишся. Мені незручно.

– Не соромся, питай що завгодно, я не вкушу, - усміхнувся Марк, але продовжував тримати мене за плечі, і зазирав в очі майже не кліпаючи. Хотілося втекти подалі від такої потужної уваги.

– Відпусти! Хто сказав, що можна торкатися мене? - я скинула з себе його руки, схопила свій пакет, і побігла вгору.

– Інго! Зачекай, я ж нічого не зробив. Вибач! - Марк побіг слідом, майже хопаючи мене за пальто.

І тепер різко зупинилася я, що він оступився і впав мені під ноги.

– Чого ти від мене хочеш? - спитала я, дивлячись на нього зверху вниз. Марк не збирається підніматися? Чому так покірно стоїть навколішках?

– Хочу, щоб ти не тікала і не ображалася, - він здавався серйозним. Навіть сумним.

– Ні. Чого ти хочеш взагалі? Чому ти завжди чіпляєшся до мене? Чому допомагаєш? Чому лізеш з розмовами? Намагаєшся торкнутися? - питання вилітали з мене так легко, ніби я просто розмірковувала сама з собою. 

– Ми сусіди!

– Сусіди в гуртожитку до мене так нахабно не лізли, як ти. Я не вірю, що в тебе немає прихованих мотивів.

– Прихованих? - Марк повернувся в свій глузливий образ. Зараз почне приховувати справжнє за сарказмом. – Ти ж не мільярдерша, щоб я мав приховані наміри окрутити тебе і викачати гроші, або забрати квартиру. В чому ти мене підозрюєш?

– Ти можеш не блазнювати?

– А ти можеш не робити вигляд, що нічого не розумієш? - трохи ображено спитав він, знову прибравши захисну посмішку. 

– Вставай з колін, мені незручно так розмовляти. Ти ніби мій раб.

– Нехай… - зітхнув Марк, опустивши погляд. – Я не встану, поки не пробачиш мене. Хочу, щоб ми дійшли до своїх квартир не в стані сварки.

– Вставай. Я надто втомилася, щоб сердитися. 

– Насправді, ти маєш рацію. Я… - хвилювання Марка змусило мене нервувати, тому я різко перебила його.

– Не треба. Я зрозуміла, що не хочу чути відповідь. Нехай це буде твоєю таємницею, але будь ласка, не приділяй мені стільки уваги, - я простягнула йому руку, і Марк випростався.

– Тільки пакети понесу я.

– Роби, як хочеш. 

Залишок поверхів ми пройшли в мовчанні. Біля дверей Марк віддав мені мої покупки, і скуто попрощавшись, ми розійшлися по домівкам. Я перегнула? Наче усі мої дії були обґрунтовані, але по відчуттях якось кепсько. Не треба було так грубіянити.

Після вечері та подяки від дівчат, після вечірніх ритуалів та підготовки до робочого дня, я нарешті приземлилася на ліжко. Заснути одразу не вийшло. Думки вирували в голові, ніби хтось сидів поруч, і заважав спати своїми балачками, тому я увімкнула музику в навушниках, щоб відволіктися. Насправді, я зробила це не тільки через думки. Лячно було почути розмови і жіночий сміх за стіною. Лячно було від своєї ймовірної реакції. Від того, що Марк так легко міг привести до себе когось іншого після спілкування зі мною… Раптом телефон завібрував. Мама?.. Ой. Зараз вже так пізно. Скинути? А раптом щось сталося?

– Привіт, Інгочко, моя золота! Ти спиш? - голос матері був таким дзвінким, наче зараз день. На задньому плані чувся дзвін посуду і віддалений французький шансон. Я навіть не в курсі, де вони з батьком зараз знаходяться. 

– Привіт, ма. Ще не сплю. У вас там вечірка?

– Яка вечірка? Ми просто вечеряємо. З нами Мішель, він чудовий віолончеліст з Ліона. Тато грає для нього нашу нову етюд-імпровізацію. Ти б чула! Це геніально! 

– То ви у Франції? - спитала я трохи розчаровано, наче якби вони мене попередили, то щось змінилося б.

– Так, шкода, що ти завжди відмовляєшся з нами їздити. Тут просто дивовижно! - я сподіваюся, в них дійсно є на цю дивовижність гроші, а не прострочена кредитка. Хоча скоріше за все, вони знайшли спонсора і впали йому на хвіст. – Як ти, наша зірочка?

– Я добре, мамо. Завтра три урока в школі, а ще взяла підробіток в художці поряд.

– О, це чудово! Виховуй талановитих дітей, як ми тебе, - пафосний тон матері раптом змінився на улесливий. – Слухай, а ти пам'ятаєш той наш маленький борг? Перед пані Оксаною, за оренду нашої минулої квартири… - під серцем гидко зашкребло, бо знову вона не просто так телефонувала, щоб дізнатися про мої справи.