Розділ 6

Я встала раніше, щоб Поля не змогла повторити свій вчорашній ранковий експірієнс, вмилася, і вирішила сама зробити для всіх сніданок. Підсмажила тости, омлет, заварила каву, і ось вже заспані дівчата наче зомбі причапали на аромати.

– Ну яка розумничка в сім'ї росте, - з посмішкою від вуха до вуха поплескала в долоні Поліна. – Помічниця тьоті Полі.

– Не залякуй дитину, - зітхнула Даша, і присіла на стілець, трохи похитнувшись.

– Не забула про пігулки? - одразу зауважила Поля подрузі.

– Ти впевнена, що вони мені потрібні? - хрипко спитала Даша, заплющивши очі, наче зовсім на мала сил.

– Ти ж не хочеш йти до лікаря, то пий хоча б те, що тобі прописав твій кавунчик. Мабуть, шарить в цьому, раз порадив.

– Може він справжній лікар? - спитала я, хоч і не знала чи маю право лізти в їхні розмови.

– Це мене не стосується, - Даша вмить підбадьорилася, і наче випустила голки. Дарма я полізла. – В нас інші домовленості. Лікар він, пожежник, чи стриптизер, – мені не треба це знати. 

– Давай я з ним побалакаю? В нас немає домовленостей, - підморгнула Поліна. – Тобі можу не розповідати, але самій ну дуже цікаво.

– Яка ж ти достобіса діставуча… - закотила очі Даша, а потім посміхнулася і подивилася на мене. – Дякую, Інго. Все так смачно. І пробач, якщо різко відповіла. Це не через тебе. 

Я, мабуть, вперше відчувала трепет від того, що вливаюся в колектив. Раніше все було інакше. Раніше, мені залишалося лише огородитися від оточення, щоб не дізналися ганебну правду про мене і мою родину, щоб не ображали, і не булили.

Я одягнулася в теплу сукню, пальто, і перевірила годинник. Знову прийду раніше за всіх, але так буде краще, ніж спізнитися. Ідеально. Поля вже побігла на тренування перед уроками, Даша висіла на телефоні, вирішуючи робочі питання, а я замкнула за собою двері, поправила ремінець на пальто, й попрямувала до сходів. Саме в цей момент двері Марка відчинилися, випускаючи ароматичну хмару солодких парфумів і дівчину, яка виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки модного глянцю.

– Дякую, Марку, ти справді чарівник, - промуркотіла красуня, поправляючи бездоганне волосся.

Слідом за нею у проході з'явився і сам господар. Сонний, розкуйовджений, з чашкою кави в одній руці. Його азійські риси обличчя здавалися ще гострішими в ранковому світлі, і я ніби отямилася. Що я в біса роблю? Навіщо зупинилася і витріщаюся на нього, наче статуя осуду? Хіба маю право сердитися? На що я розсердилася? Марк помітив мене, і здавалося, що анітрохи не здивувався і не збентежився.

– Доброго ранку, лялечко, - хрипко привітався він, салютуючи чашкою. Я мовчки дивилася у відповідь, але відчувала, як злість зводить щелепи, і гадаю, що на обличчі в мене читалася невимовна образа. Але чому? – Не дивись так насуплено. Мистецтво вимагає жертв, і нічних змін. Це ти денна пташка, а я пугач.

Мистецтво. Авжеж.

– Мені байдуже. Ти багато на себе береш, - я поквапилася піти, оминаючи його гостю, яка зацікавлено спостерігала за нашим діалогом. 

Її нічого не турбує в цій ситуації? Мене турбує. Вночі ми перестукувалися, в той час, як вона досі була з ним, і я… Я просто божевільна ідіотка. Така дурна, що аж соромно. Вони, мабуть, вдвох сміялися з мене, поки я шукала таємні сенси.

Надалі, мені просто не вистачало часу думати і перейматися цим. Я провела свої чотири уроки в школі, потім пішла на нове місце роботи, і вперше займалась з гуртком. До кінця дня, відчувала себе, наче вичавлений лимон. 

На вулиці вже так темно, і жодного ліхтаря не світить, хоча і йти не далеко. Повільно пішла додому, загрузаючи в снігу, і міркувала, чи треба щось купити в супермаркеті, враховуючи, що я ще жодного разу нічого не вигадувала для дівчат на вечерю.

Супермаркет о шостій вечора був схожий на мурашник, а ще й Новий рік незабаром, тому це навіть передбачувано. Я терпіти не можу такі людні місця, але подумки я вже налаштувалася на певне меню, уявила як зрадіють дівчата, і як я смачно поїм після важкого дня, а потім завалюся спати. Опанувала себе, і швиденько набрала потрібні продукти в кошик. Черга довжелезна… Але назад дороги немає. 

Покорно стала, то гіпнотизуючи поглядом транспортерну стрічку, то роздивляючись свій набір дорослої, відповідальної жінки, яка дбає про своє здоров’я. Листя салата, куряче філе, булгур, вершковий сир, томати… Саме те, що треба на вечерю.

​– Сподіваюся, це не остання вечеря для когось вмираючого? - пролунав знайомий голос над моїм вухом. – Було б неприємно таке їсти перед смертю.

​Я здригнулася, різко обернувшись назад. Марк. Він стояв позаду мене, тримаючи в руках свій кошик, набитий яскравими упаковками. На ньому було довге чорне пальто, розстебнуте навстіж, під яким виднілася м’ята сіра толстовка і такі ж спортивні штани. Він виглядав втомленим, під очима залягли тіні, але усмішка була такою ж – ледачою і трохи глузливою. 

– Привіт, лялечко, - Марк кивнув на мій салат. – Це ласощі для зайчика? В тебе є домашній улюбленець? Познайомиш?

​Я закотила очі, повертаючись до касової стрічки, на якій вже з'явилося вільне місце, і почала викладати продукти.

– Це називається збалансоване харчування, Марку. Тобі варто погуглити. Це корисно, і не викликає печії, на відміну від фаст-фуда, - кивнула я на його кошик.

​– Нудьга, - відмахнувся він. – Їжа має приносити радість, а не нагадувати про те, що ми всі можемо захворіти і померти і тому маємо страждати все життя.

Марк почав викладати свої товари за мною слідом, і я мимоволі глянула на його раціон. Це була катастрофа для будь-якої тямущої дорослої людини. Три упаковки локшини швидкого приготування з зображенням червоного перцю, заморожена піца, чипси, копчені ковбаски, і декілька баночок з енергетиками. ​Я підняла брову, переводячи погляд з його “вечері” на нього.

– І це має викликати радість? Це меню тінейджера, якого батьки залишили самого на вихідні. Але не факт, що він доживе до їх повернення.