Розділ 5

Вдома я опинилася, коли вже було дуже темно. Ліфт досі не працював, тому наостанок дня на мене чекала непрохана аеробіка, і ось я на сьомому поверсі. Поки переводила подих, чула сміх з квартири Марка. Жіночий сміх. Невже навіть таке не відлякає мене від цікавості до його персони? Нащо стільки думок в голові про нього? Нестерпно… Я ніколи не втрачала розум так швидко і несподівано. В цілому, я навіть не закохувалася.

– Куди ти поділася після уроків? - спитала Поля, коли я готувала собі вечерю. – Я думала ми разом додому підемо, кави десь візьмемо.

– Я ходила в школу мистецтв, вибач, забула попередити. 

– Тільки не кажи, що влаштувалася туди на півставки, - вона насупилася, ніби я збожеволіла.

– Влаштувалася. Мені дали молодшу групу, заняття двічі на тиждень. Невеликий плюс до гаманця, - посміхнулася я, збиваючи яйця в омлет.

– Ще одна трудоголічка на мою голову… А жити коли? Я думала ми сходимо на парні побачення наосліп, в кінотеатр, клуб, а ти тепер зайнята як та бізнес-леді. З ким мені взагалі дружити? - Поля закотила очі, розвалившись на стільці.

– Мені ще за кімнату платити і на їжу скидатися. Ти маєш бути зацікавлена в моїй платоспроможності. Де Даша?

– З кавуном десь зависла, або ж з документами розбирається у перукарні. А можливо на танці пішла. Вона інколи ходить животом подригати в місцевий фітнес-клуб.

– І коли тільки встигає... Отже і в мене вийде сходити з тобою на побачення наосліп, - що я верзу? Я не планую стосунки, і тим паче не шукаю їх навмисно. 

– Пам’ятай, що ти пообіцяла. Цікаво… А після вчорашнього, Марк шумітиме вночі? - пошепки спитала вона, наче навмисно дражнила. Ще й так стукотіла ложкою в чашці, аж в голові зазвеніло. – Чи не наважиться?

– Якщо шумітиме, я не піду більше розбиратися. Просто викличу поліцію, - відповіла я, агресивно встромляючи виделку в шматочок омлету, хоча їсти не хотілося, не дивлячись на насичений день.

Поліна пирхнула, ледь не поперхнувшись чаєм. Вона відкинулася на спинку стільця, і заправила за вуха руді прядки.

– Ага, звісно. Так я тобі й повірила. Він знову тебе закрутить, ти покричиш і розбіжетеся.

– Я зараз серйозно, Поль! - я намагалася зберегти суворий вираз обличчя, але щоки зрадливо запекли. – В мене завтра багато уроків і перше заняття в художній школі. Я не хочу бути роздратованою з дітьми. Мені потрібна тиша і спокій, а не оце свято, - кивнула я на стіну, з-за якої знову долинув приглушений жіночий сміх – дзвінкий, кокетливий, схожий на брязкіт пластикових браслетів. Потім низький голос Марка щось відповів, і сміх став ще гучнішим.

Я відчула неприємне поколювання десь під ребрами, хоча і не мала на це права, але… Все так цинічно. У Марка там чергова муза, і поки я розглядала його юні фотографії та думала про глибину творчої душі, він просто розважався.

– Ну-ну, - Поліна підвелася і почала збирати посуд. – Тільки коли приїде поліція, не почервоній, як зараз. Бо почнеш його захищати і розхвилюєшся.

– Дякую за вечерю. Я піду готуватися на завтра, - спокійно відповіла я, вирішивши, що найкращий захист від її провокацій – це втеча. 

В кімнаті я увімкнула настільну лампу, і присіла за стіл, який був завалений малюнками учнів, але робота не йшла. Дивилася на методичку, а бачила лише фото зі стенду художньої школи.

Хлопець із серйозними очима. Наче трохи знайомий, а може і ні…

“Марк Лі. Лауреат міжнародних конкурсів”...

Як той зосереджений підліток у бездоганній білій сорочці перетворився на цього хаотичного, нахабного чоловіка за стіною, який, мабуть, міняє дівчат, наче пензлі?

“Дикий був”, - згадала я слова вахтерки. Можливо, він завжди був таким? А можливо, щось зламалося в ньому там, у далекій Кореї?

За стіною стихло. Жінка більше не сміялася з жартів Марка, і потім почулося, як грюкнули двері. Вже пішла? Зловила себе на тому, що прислухаюся, затамувавши подих, наче якась божевільна сталкерша. Який же сором…

Встала з-за столу, підійшла до шафи і почала свій вечірній ритуал, щоб відволіктися від божевільних думок. Прийняла душ, змила макіяж, одягнулася в просту бавовняну піжаму, розпустила тугий пучок, дозволяючи волоссю впасти на плечі, і подивилася в дзеркало. Звідти на мене дивилася звичайна втомлена дівчина. Не вчителька. Не доросла людина. Просто маленька Інга, яка ще мала б бути більш енергійною і бешкетно-юною, відчайдушною і закоханою, і не мала б рахувати кожну копійку, щоб не лишитися голодною завтра. Мені довелося стати відповідальною і не думати про розваги. Довелося закрити себе на всі ґудзики і подорослішати. Я не могла дозволити собі безрозсудність, шалені захоплення, життя одним днем, бо в нашій родині вже були такі неземні люди. Мама і батько… Мої генії, яких я все одно люблю, хоч і трохи ненавиджу за мою хронічну тривожність і надмірну педантичність.

Дідько… Не хочу нічого робити. Вимкнула лампу, і пірнула під ковдру майже з головою. За стіною, в квартирі Марка було напрочуд тихо. Жодної музики. Жодних басів. Жодних розмов.

Проте раптом я все ж таки почула звук – глухий, але чіткий. Ніби щось впало на підлогу. Потім шурхіт. Звук кроків босих ніг по паркету. Він там. Зовсім поруч, і здається один.

Я повернулася обличчям до стіни – до тієї самої тонкої перегородки, про яку попереджала Поліна.

Уявила його по той бік. Що він робить? Малює? Дивиться у вікно на сніг в сяйві ліхтарів? Чи, може, так само лежить і дивиться в темряву? Рука сама потягнулася до стіни, і пальці торкнулися холодної фарби, майже невагомо стукнувши по стіні. Тук. Тиша.

Боже, що я роблю? Давно вже час спати. Я заплющила очі, лаючи себе за дитячу поведінку, і тільки почала розслаблятися, як почула такий самий тихий обережний стук у відповідь. Серце підстрибнуло. Він почув. Він не спить. Це дійсно діалог, чи я вже зовсім клепки втратила? Знову піднесла руку і постукала двічі. Швидше. Гучніше. Секунда тиші здалася вічністю, а потім з того боку прилетіла відповідь.