Розділ 4

Ранок почався з гудіння в голові. Весь останок ночі снилися сходи, ліфти, двері, розкидані малюнки, музика, яка грала в квартирі Марка, але сам він, на щастя, не снився.

– Раночку! - з бадьорим криком увірвалася в мою кімнату Поля, і мене підкинуло на ліжку. – Пташечки на дворі співають, сонечко встало, грудневий морозець хапає за щічки! Попереду чудовий день!

– О, Боже мій… Що відбувається?.. - пробурмотіла я, намагаючись прийти до тями, і остаточно розплющити очі.

– Сніданок вже на столі, мерщій!

Вона не дочекалася відповіді, покинувши мою кімнату, а я знову впала на подушку. Подивилася на телефон – до будильника ще півгодини, а мені вже треба кудись бігти, і снідати, хоча я ніколи цього не роблю так рано. Проте, не хочу ображати нову подругу, яка так піклується про мене. Потягнулася. Попленталася в душ. І зробивши всі ранкові процедури, сіла за сніданок. Даша підперла голову рукою, і копирсалася ложкою у вівсянці, ледь не засинаючи сидячи. 

– Мене бісить твій ранковий ентузіазм… Це нездорова риса, - хрипко вимовила Даша, намагаючись їсти. 

– Якби не мій ентузіазм, ти б встала пізніше, виспалася б, і почала день не з моєї корисної їжі, а з тютюну, - усміхнено сказала Поліна, наче спала більше за всіх нас, і не просиналася вночі. – А ти і так вже тоща, як тріска, і постійно непритомнієш.

– Постійно це аж два рази? І я не зовсім була непритомна, а трохи зомліла… - цокнула Даша.

– Одного разу, коли ти заснеш, я закрию твій клятий ФОП через телефон, і напишу орендодавцю, що ти виїдеш найближчим часом. Набрид вже твій бізнес! Скоро тебе вперед ногами з салону винесуть.

– Мої працівники тебе не турбують? Не можна так чинити, коли несеш відповідальність за когось. 

– Тобі вже за тридцятку перевалило, треба головою думати, а не відповідальністю. Потім всі гроші на лікування спускатимеш, - їхня суперечка починала набирати обертів, що ставало некомфортно.

– Добре, що ти не моя мама, - вирвалося в мене в адресу Поліни. 

– Не хвилюйся, ти теж потрапиш під цей прес турботи. Трохи зачекай, вона ще не звикла до тебе, - Даша поплескала мене по плечу, і раптом її телефон завібрував. Не хотіла підглядати, але все одно побачила, що це телефонував “Кавунчик”. Вона прочистила горло, схопила телефон, і пригрозила нам пальцем. – Тільки хто спробує галасувати і кривлятися, покусаю!

– Кавунчику привіт! - закричала Поля, і Даша прикрила динамік долонею, хоча ще навіть не взяла слухавку.

– Якого біса ти робиш? Дурбецело! - Даша вибігла з кухні, і нарешті взяла слухавку в туалеті. 

– Це її хлопець? - цікавість мені була не властива, але…

– Важко сказати. Вони навіть імен один одного не знають. 

– Це як?

– Стосунки без обов'язків та імен. Але здається це ненадовго. Вона до біса закохана, не сповна розуму, - змовницьки шепотіла Поля. – Ще трохи – і зірветься в звичайні стосунки.

– А чому “кавунчик”?

– Прізвисько. Він кавунчик, вона пташечка. Чому він саме так назвався не знаю, а її прізвище Юрок, тому пташечка. Зовсім не цинічні приколи.

– А в тебе є свій “кавунчик”? - чому я лізу в чуже особисте життя?

– В мене їх цілий баштан! - хмикнула Поля, і широко усміхнулася. Вона розмовляла більше за всіх, але тарілки вже пусті. – Можу і тобі знайти, якщо захочеш. Навіть в нашій школі… Тільки в мене ці всі кавуни недолугі та інфантильні, ненадовго вистачає таких. Але інші на мене не западають.

– Мене це поки не цікавить. Не на часі, - я похитала головою, ніби вона вже почала мене сватати, і вирішила поквапитися. – Ой, ми вже спізнюємося.

Після уривчастого сна вночі, я відчувала себе пригнічено, і без кінця позіхала. Зробивши легкий макіяж, та заколовши волосся, я обрала собі одяг потепліше, і ми з Полею вирушили до школи. Ліфт ще не полагодили. Спускаючись сходами, в голові кипіли думки про Марка. Я підсвідомо мріяла, що побачу його в під’їзді, але ймовірно зараз він міцно спить, на відміну від мене. Якби я зараз мала вільний час, то постукала б до нього, щоб він прокинувся і зрозумів як це, коли не дають спати і не слухають заперечень. Але буду розумнішою. 

У вчительській пахло кавою зі стіків, пудровими парфумами, і ліліями, які нашій завучці подарували на день народження. Розмови наразі стосувалися інших педагогів, тому я дозволила собі відволіктися на думки. Щоразу, заплющуючи очі, я бачила зухвалу усмішку Марка, допитливий погляд на небезпечно малій відстані, і ту синю смугу ультрамарину на його торсі. Це було нахабно. Це було вульгарно. Це було... Незабутньо. Як же бісить така емоційність.

– Інго Романівна, ви сьогодні така бліденька, ніби зовсім не їсте, або хлопець недостатньо кохає, - зауважила завучка, Алла Іванівна, поправляючи окуляри, в леопардовій оправі. Для мене, як для художника, це особливі тортури, така естетика. Для мене, як для інтроверта, це особливі тортури, такі нетактовні зауваження. – Сподіваюся, план-конспект уроку на тему «Декоративний натюрморт у техніці гризайль» готовий? Сьогодні у 6-А, здається, таке за планом?

Я автоматично кивнула, стискаючи методички і плани уроку. Це жах. Бідолашні діти навіть слово таке не запам'ятають.

– Так, звичайно. Усе за планом. Глечики, яблука, світло і тінь…

“Така закутана, як черниця, що потрапила в нічний клуб”, - пролунав у голові глузливий голос Марка. Я здригнулася і ледь не впустила свої методички. Чому мені соромно за себе? Ніби жити за правилами – це ганебно.

– З вами все гаразд? - насторожилася завучка. Якби в Полі не було зараз урока, вона б вже якось мене врятувала від зайвої уваги.

– Так. Просто... Сусіди робили ремонт. Вночі.

– Що за неподобство! В такому випадку, одразу викликають поліцію, а не терплять всю ніч. Ви така ще м'якотіла, - похитала головою жінка, пильно вдивляючись в моє обличчя, наче чекала на обов'язкову відповідь. Не дочекалася. 

Урок у 6-А почався зі звичного гамору. Діти розкладали фарби, гримали баночками з водою, стукали пензликами. Я стояла біля дошки, тримаючи в руках методичку, і не наважувалася написати тему уроку.