Розділ 3

Даша повернулася пізно ввечері, коли я вже лежала у ліжку, а Поля спала, тому я не наважилася самостійно знайомитися з нею. Нехай завтра Поліна це зробить. Вона ж тут головна. Долистала свою методичку, майже не вчитуючись, бо дуже дратувала необхідність дотримуватися плану. Так не хочеться завтра малювати з дітьми глечики, коли на дворі такий живописний сніг, і саме час писати вид з вікна. Знаю, що порушувати правила не можна. Але…

Час спати. Вимкнула світло, і відвернулася до стінки, відчуваючи вібрацію колінами, які ледь її торкалися. Землетрус, чи що? Прислухалася, і почула музику, що більш походила на стереотипні баси без початку і кінця. Це не гучно, але дратує. Хоча… В цілому, заснути не завадить, бо я така втомлена, що і на вулиці б стоячи відключилася, але… Марно. Так минуло більше години, що і новий день настав. Наче хтось по голові стукає. Цей козел зі своїм цілодобовим життям, не дозволяє мені розслабитися перед робочим днем. Неподобство! Чому інші таке терплять? Це було порушенням усіх правил співмешкання, і якщо до нього не доходять зауваження Поліни, то мої слова до нього точно дойдуть. Якщо доведеться, то за допомогою поліції. Яка ж я люта подумки… Хоч би і в житті все виходило так само впевнено. 

Накинувши теплий халат поверх піжами, я рішуче вийшла з кімнати, але чим більше наближалася до виходу з квартири, тим страшніше ставало. Я не скандалістка.​ Я не конфліктна людина. Я завжди уникала сварок, поступалася місцем у транспорті й перепрошувала, навіть коли наступали на ногу мені. Я не вмію відстоювати свої права і кордони. А якщо він мене скривдить? Облає? Відлупцює?.. Вдих-видих… Це необхідно. Я мушу колись почати висловлювати свої претензії до оточення, бо інакше вибухну від терпіння і потраплю в божевільню або за ґрати. ​Підійшла до дзеркала. Піжама з мишенятами не найкращий одяг для авторитетного залякування, тим паче, що виріз завеликий. Точніше, розтягнутий, бо одяг старий. Ще й цей халат... Я наче задрипана тітка! Треба оновити спальний комплект на більш сучасний і легкий, бо тут і так дуже тепло, але хіба це так важливо зараз? Господи… Що я роблю?.. Повертаюся до кімнати, звісно… Переодягнулася в бежевий спортивний костюм, який прикрив мене від шиї до п’ят, лишаючи ворога можливості принизити за оголені ділянки тіла. 

Обережно вийшла на поверх, намагаючись не розбудити дівчат, і рішуче подолавши два метри до сусідніх дверей, з силою вдарила долонею по дзвінку. Потім ще раз. І ще. Марк навіть не приглушив музику, тому може нічого і не почує. Постукати? Дідько… Чому все так складно? Піднесла кулак до дверей, і вони різко відчинилися, що я ледь не впала всередину, але встояла, бо Марк схопив мене за руку. 

– Я ж сказав, що скоро вимкну!.. - хлопець одразу гримнув, але побачивши мене різко замовк, і пом'якшив стискання зап'ястя. 

Я теж… Замовкла. Забула всі свої заготовлені фрази про поліцію, тишу, номер закона, який це все забороняв... Переді мною стояв Марк в найненалежнішому вигляді. Босий, у заляпаних фарбою штанях, які висіли на стегнах небезпечно низько, тримаючись, здавалося, лише на чесному слові й силі гравітації. А вище не було нічого. Лише широкі плечі, рельєфні м’язи грудей і тонка доріжка темного волосся, що зникала під поясом штанів.

На його торсі була розмазана смуга яскраво-синьої фарби. Ультрамарин на золотавій шкірі. Це виглядало дико. Це виглядало так, ніби він сам був частиною картини. Хитрі темні очі дивилися на мене з нахабною цікавістю, а куточок губ поповз вгору в лінивій усмішці. Зараз щось відбудеться… Він не промовчить. Він помітив мою розгубленість і скористається цим.

– Ти не той мужик знизу, - видихнув Марк, поцілував мою руку, і відпустив до того, як я сама її висмикнула б. – Ти моя нова сусідка. Але так навіть краще. То ось яка ти?

– Яка я?.. - розгублено спитала я, наче потрапила в транс.

– Зла, сонна, розпатлана, і неймовірно гарна… Справжня ти. 

– Стоп, - я примружилася, намагаючись прийти до тями, щоб зробити те за чим прийшла. – Пригальмуй зі своїм мистецтвом. Ти в курсі, котра година? - мій голос прозвучав жалюгідно пискляво від ніяковості. Я прочистила горло, і спробувала додати суворості тону. – Зараз майже друга ночі!

– Та справді? - він удавано здивувався, але його видавали глузливі очі. – А я думав, вже ранок. Коли працюєш, час летить так непомітно. Хоча ще ж темно… Отакої… 

– Нормальні люди вночі сплять! - випалила я, намагаючись дивитися йому в очі. Тільки в очі. Не на синю смугу на грудях. Не на те, як напружується його прес, коли він сміється. – Твоя музика... Надто гучна, аж стіни вібрують! 

– І не тільки стіни, - Марк схопив мою долоню, і приклав до свого серця, яке стукало, як скажене. Чи то моє серце стукало в голові? В нього така гаряча шкіра. Хворіє? Зараз ще мене заразить, і доведеться йти на лікарняний. – Відчуваєш, лялечко? Яка там музика!

– Вимкни це негайно, або я викличу поліцію! - висмикнула я свою долоню, і зробила крок назад. 

​Марк сперся плечем на одвірок, і схилив голову набік, безсоромно роздивляючись мене з ніг до голови. Його погляд затримався на рівні моєї шиї, і в очах спалахнули бісики. 

​– Поліцію? - він зробив крок до мене, відштовхуючись від одвірка. Дідько… Знову відступила подалі, спиною відчувши холодну стіну коридору. Марк продовжив наближатися, і простягнув руку до мене. Я втиснулася ще більше назад, думаючи, що він хоче мене торкнутися, але хлопець просто змахнув з мого плеча невидиму порошинку, і вперся долонею в стіну біля моєї голови. – За що? За любов до мистецтва?

– За хуліганство, і порушення громадського спокою, - хрипко і невпевнено прошепотіла я. Марк був занадто близько. Від нього йшов жар, як від розпеченої батареї. Але більше за все я не розуміла себе. Я мала його відштовхнути, попередити востаннє, піти додому, і викликати поліцію, а не слухати його маячню, бо він реально не правий. Але… Я досі тут. Потихеньку втрачаю голову і гідність.