Розділ 2

Нарешті натиснула на кнопку дзвінка, так і не діставши телефон. Колега вмить відчинила двері.

– Чому не зателефонувала мені, неслухняне ти дівчисько? - з порогу облаяла мене Поліна, затягнувши валізи в квартиру, майже так само легко, як і Марк. – Тьотя Поля що казала? Набери, як будеш біля під’їзду. В нас же ліфт навернувся. Як ти це доперла? Таке важелезне!

– Мені допоміг твій сусід, тітонько, - жартівливо підкреслила я останнє слово. 

Поля дивачка. Вважає, що 5 років різниці роблять її настільки старшою? Чи це через те, що я тільки нещодавно закінчила універ і зовсім недосвідчена? Постійно спілкується зі мною, ніби з дитиною, але вона ще не знає, наскільки рано я стала поводитися як доросла. Наскільки рано я дізналася, що таке бюджет, борги і зарплатня.

– Невже Маркуша? Моя ж ти киця… - посміхнулася Поля, від чого ластовиння на її блідому обличчі ніби стало яскравішим. – Він такий чемний хлопчик, коли хоче. 

– Не помітила чемності. Цей нахаба тикав мені та називав лялечкою! - гаркнула я гучніше, ніж очікувала, що і сама трохи розгубилася. Поля приснула від сміху, а я ніяково пробухтіла собі під нос. – Сподіваюся, ми не будемо часто перетинатися…

– Не сприймай це так серйозно. Він вільний художник, гульвіса, в нього такий стиль. Намагається бути чарівним для всіх… Дівчат. Він точно не намагався тебе образити, але так – інколи перегинає.

– Художник? - витріщилася на колегу. – То він справді художник, чи просто такий образ, а сам нічого не створив?

– А що тут такого незвичайного? Якщо не довіряєш йому, то все одно так казала його бабуся. Вона жила в тій квартирі, де він зараз. Ми знайомі з самого дитинства, коли Марк приходив до бабусі, і вже тоді круто малював.

– Малюють квіти на паркані, а справжні художники пишуть, - розумничала я, і Поліна похитала головою.

– Яка ти затягнута, капець… - вона поблажливо подивилася на мене, а потім змінила тему. – Так… Ми хіба тут заради нього зібралися? Ходімо, покажу твою кімнату.

Поліна рвучко розвернулася на п’ятах, і її густе темно-руде волосся, майнуло у повітрі, наче лисячий хвіст. Вона рухалася коридором так, ніби зараз була на розминці перед марафоном – пружинисто і впевнено. Вона така ж сама і на роботі. Звідки стільки енергії? Моя фізручка в школі ледве рухалася, і ніколи не подавала гарного прикладу, а Поля справжня знахідка для своїх учнів.

​– Тільки не лякайся, і кажи, якщо щось не влаштовує, розберемося з цим, - кинула вона через плече, відчиняючи білі двері в кінці коридору. Я, звісно, не зовсім уявляю розташування помешкань, але здається квартира нестерпного сусіда знаходиться за цією стіною. – З меблів тут тільки стіл, стілець, ліжко і шафа. Але вай-фай ловить ідеально. І сторона сонячна.

​Я ступила за поріг і з полегшенням видихнула. Комфортно… Кімната була невеликою, але світлою. Стіни пофарбовані у приємний кремовий колір, на підлозі світлий ламінат, біля вікна стояв широкий письмовий стіл, ідеальний для роботи, і можливо, для власних ескізів, якщо раптом повернеться натхнення.

​– Ну як? - Поліна сперлася плечем на одвірок, схрестивши руки на грудях. Її обтягуюча футболка підкреслювала підтягнуту фігуру. – Світла, тепла. Батареї гріють так, що можна за ніч всі шкарпетки пересушити.

​– Кімната чудова, Поль, - щиро відповіла я, затягуючи сумку в кімнату. Я вже уявляла, які елементи додам собі для затишку, як повішу гірлянди на вікні та стінах ближче до кінця грудня, як придбаю маленький килимок і постелю біля ліжув, як буду тут засинати і просинатися… – Дякую. Мені подобається, що тут порожньо.

– Ага, мінімалізм, - хмикнула Поліна з відчутним сарказмом. – Чистота думок, і все таке. Але насправді, це зумовлено бідністю, і неможливістю забезпечити реальний комфорт для мешканців. Тому і пропоную пожити тільки знайомим, щоб не соромно було, - Поля трохи насупилася, але швидко повернулася в позитивний бік, щоб не здатися скиглієм. – Добре… Я на кухні тобі виділила кілька полиць в шафці, і в холодильнику нижня – твоя, але якщо хочеш, можеш грати з нами в спільну їжу, так зручніше. 

– До речі, а де Даша? - спитала я про ще одну мешканку цієї квартири. У Полі жила її однокласниця Даша, власниця салону краси.

– Не знаю, казала, що в салон сьогодні не поїде, але вранці кудись побігла, киваючи п’ятами. Ввечері познайомишся. Облаштовуйся, а потім підемо на кухню.

Я підійшла ближче до вікна, коли залишилась на самоті. Воно виходило у двір, і звідси було видно засніжені дахи сусідніх будинків, мою школу, великий дитячий майданчик. Переїзд не був помилкою, і все складалося якнайкраще. Таке затишне місце насправді. Тихе, спокійне, саме таке, про яке я мріяла, поки жила в гуртожитку.

​– Слухай, - голос Поліни тихо і змовницьки почувся за спиною, що мене аж підкинуло від несподіванки. – Щодо того красунчика з 25-ї... Марка.

Я вмить напружилася, почувши його ім'я, і згадала насмішкуватий погляд, звабницьку інтонацію, очі… Зупинись! Куди тебе подумки несе?

– Що з ним?

– Хочу тебе попередити, поки речі по поличкам не розкидала… Стіни тут, - Поліна постукала кісточками пальців по стінці, біля якої стояло моє нове ліжко, – не дуже товсті. А наш художник – пташка нічна, а інколи і цілодобова. В нього там музика, іноді якісь гуркоти, ніби картини свої трощить, ‐ раптом хтось постукав по стіні у відповідь. ​Поліна закотила очі. – От бачиш… Шпіон недороблений.

– То він нас чує? - пошепки спитала я, і відійшла подалі від стіни. 

– Розмови навряд, але ви можете так спілкуватися, перестуками, - розсміялася Поля.

– Ще не вистачало мені цього.

– Я жартую. Насправді, не так часто буває дуже гучно, але… Буває. Я пару разів ходила сваритися, але він виглядає таким нещасним в цей момент, що я забуваю, чого прийшла. Але слухняно реагує на зауваження, до наступного разу… Коротше кажучи, якщо буде заважати спати – кажи мені, не соромся.

– Не хвилюйся так. Ти ніби занадто соромишся своїх умов.